Свекруха моя немов старовинний ґазда, що пильнує свого сина, наче коштовну глечик з борщем. Щодня, коли на дворі літо і сонце пече, мій чоловік навідується до матері, щоб пообідати гарячими варениками у її кухні, наповненій запахом кропу. Щодня вона сипле йому есемески, як пані господиня сіль у борщ. Ледь зявиться у нього клопіт він мчить до неї по пораду, а якщо гаманця шарудить лише червоне злоте, то знову до мами.
Сьогодні повертаюсь я з офісу а там свекруха, ніби мара з казки, стоїть на порозі нашої квартири у Києві, з величезною сумкою-рюкзаком, повною речей і товстих книг.
Добрий вечір, мамо! кажу, і вустами забриніла здивування. А що з тією валізою?
Вирішила пожити в тебе тиждень, допоможу тобі й по господарству, й з онуком, та й з твоїм чоловіком. Ти ж мусиш годувати чоловіка. А часу на все не вистачає працюєш у своїй фірмі, чи як, дитино? відповідає і сунеться у передпокій, розміщуючи книги, мов зібралася переїжджати назавжди.
Вона справжня київська матрона, владна, безапеляційна. Я не стала сперечатись, уникла пояснень, а лише пішла поговорити з чоловіком. Його реакція як з сюрреалістичного сну, де все непередбачувано!
Лесю, ти розумієш, твоя мама вирішила пожити з нами без запрошення? Каже, що я не вмію хазяйнувати?
А я нічого не маю проти! Хай буде. Чому твоя мама може жити з нами тиждень, а моя ні? Вона гірша? От коли твоя мама жила у нас, я щось сказав? відповідає він.
Почекай, мама моя живе у Львові, буває раз-два на рік. Я б не відправила її у готель. Твоя за рогом, у Подолі, й кожного дня забігає на пиріжки! кажу йому.
Я не хочу, щоб свекруха господарювала в нашій квартирі, коли мене немає вдома. Уявляю її, як рибу-карася у ставку, що нишпорить у шафах, риється у чужих речах, поки нас немає.
Чоловік мій вже давно звик до такої маминої опіки. Йому вже срібляться скроні, а свекруха все ще бігає з каструлею босергу, витирає носа і стежить, чи не пішов без пуховика. Ми з свекрухою постійно дискутуємо: мене хвилює, що він не розриває цей пуп із мамою, а вона ображається, бо я “недостатньо дбаю” про її сина. Все поради та поради: як жити, що готувати, як виховувати чоловіка. Неначе я головна героїня київської опери.
Коли ми повінчались, свекруха щодня приходила, прала йому шкарпетки, чекала з вечерею, як у відлунні старої пісні. Я вже була втомлена. Вирішила поговорити із чоловіком, він поговорив із мамою і от, її візити скоротились до двох, трьох разів на тиждень. Та коли народився син наш, вона знову зачастила так, ніби оберігає сімейну реліквію.
Тепер я ухвалила: зніму собі окрему квартиру, якщо вона стане керувати нашим життям! Повідомила чоловіка: якщо його мама залишиться, переселюсь.
Моя мама просто хоче допомогти! каже він у відповідь з образою.
А я потребую цієї “допомоги”? запитую, дивлячись у київське вечірнє небо, звідки падають загадкові сонячні зайчики, наче монети у гривнях, що змінюють кольори та форми у химерному сні.
