Я вам тут не благодійна столова! сказала мама, зустрічаючи дітей на порозі.
Ольга Михайлівна зібралася в суботу на екскурсію. Вперше за два роки.
Подруга Надія Василівна відкопала якийсь автобусний тур до Камянця-Подільського, квитки придбали ще заздалегідь, Ольга навіть купила нову шапку синю, з помпоном, яка їй дійсно пасувала. Принаймні, так стверджувало дзеркало у передпокої.
О восьмій ранку вона вже пила чай, коли задзвонив дзвінок у двері.
Ольга застигла з чашкою в руці.
«Тільки не сьогодні», подумала вона. Подзвонили ще раз.
А потім ще. І голос:
Мамо, відкривай! Нам руки зайняті!
З того боку стояв Сергій, його дружина Ліля, двоє дітей, семи і девяти років, і чотири сумки. Наче на цілу зиму приїхали, а не на пару днів.
Мамо, у нас воду відключили, повідомив Сергій урочисто, наче щойно надав державну інформацію. Ми тут на кілька днів, не заперечуєш?
Ольга подивилася на сумки. Потім на онуків.
Заходьте, сказала вона.
А що ще могла б сказати?
Поки діти скидали куртки в коридорі, а онуки вже встигли врубити телевізор на повну гучність, Ольга рушила на кухню. Руки самі потяглися до холодильника. Яйця, сметана, цибуля. Голова в цей час думала про автобус, який відходить о десятій, і про ту саму синю шапку з помпоном, яка так і висіла на вішалці й нікуди сьогодні не поїде.
О 10:15 подзвонила Надія Василівна:
Оль, ти де, автобус через пять хвилин!
Надю, не зможу. Діти приїхали.
Пауза.
Знову?
Знову.
Надія так зітхнула, що, здавалося, її почули аж у Камянці.
Біля пів на одинадцяту у двері знову подзвонили. На цей раз дочка Мирослава. Тридцять сім, розлучена, з дорожньою сумкою через плече і тим особливим поглядом, який свідчив: їй конче потрібно мамине слово й домашній борщ, але вона просто так, ненадовго.
Заходь, сказала Ольга.
І пішла смажити котлети.
Скажу чесно, це не вперше. І не вдруге. І навіть не впяте.
У дітей Ольги Михайлівни був такий спосіб: Сергій зявлявся по причини якщо у них щось відімкнули, або, не дай Боже, було невелике непорозуміння з Лілею треба перечекати. Мирослава приїздила абсолютно без причини. Просто спускалася в метро і на Позняки до мами.
Ольга знала це. І завжди йшла на кухню.
Є такі люди, в яких ноги самі ведуть до плити. Ольга Михайлівна була саме такою. Сорок років у шкільній їдальні формують рефлекс крутіший за Павлова. Коли людей багато їх треба годувати. Коли нікого, все одно скоро зявляться. Руками вже чистиш картоплю, а голова ще вагається, чи треба.
До обіду на плиті парували три каструлі й сковорідка.
Картопля. Котлети. Борщ із того, що було.
Онуки на той момент пересунулися з дивана на килим і всипали туди конструктор. Сергій ходив з телефоном, важливо перекочуючись з кімнати в кімнату, наче міністр під час засідання. Ліля лежала у спальні з книжкою. Мирослава сиділа на кухні й розповідала мамі про свого колишнього чоловіка, того самого, через якого вона розлучилася два роки тому і якого, здається, не забула жодного разу згадати під час візитів.
Уявляєш, мамо, він вчора написав. Знову. Чого йому треба? Написав, що сумує. Ти слухаєш?
Слухаю, слухаю, сказала Ольга, мішаючи борщ.
Слухала, як могла.
Мам, як думаєш: відповідати?
Не знаю, Миро.
Мамо! Ти завжди так. Я питаю, а ти не знаю.
Ольга не відповіла. Вона, зосереджено, знімала піну з бульйону.
О третій Сергій нарешті закінчив розмови і заглянув на кухню.
Мамо, котлети ще не готові?
Смажаться.
Бо ми толком ще не їли. По дорозі тільки кави випили.
Ольга кивнула.
Пообідали галасливо. Онуки не хотіли борщу просили котлети. Котлети без цибулі. Мирослава без хліба, бо знову бралася за дієту. Сергій просив добавки. Ліля вийшла зі спальні, подивилася на стіл і мовила, що їсти не хоче, але котлетку зїсть.
Після обіду Сергій ліг на диван. Мирослава пішла у ванну мити голову. Онуки засіяли конструктором іншу кімнату.
Ольга мила посуд і дивилась у вікно. На лавці сиділа сусідка Ганна Василівна, та сама, з якою вони щосереди ходять на скандинавську ходьбу. Ганна Василівна ніжилась сонцем на обличчі. Спокійно. Без котлет і гори посуду.
Ольга зітхнула і взялася за наступну каструлю.
Вже під вечір, коли суп доїли, посуд перемили, підлогу на кухні витерли після онуків, і Ольга на трохи присіла відпочити, у дверях знову зявився Сергій.
Стояв, благодушний, ситий, у помятій футболці.
Мамо, ще котлети лишилися? Я б ще зїв.
Ольга поглянула на сина.
Котлети лишалися. Три, під кришкою. Вона їх відклала собі сама ж за день толком нічого не їла, все коло плити.
Але син дивився запитливо. І щось нарешті клацнуло.
Ольга Михайлівна подивилася на нього. Думала про синю шапку з помпоном, яка досі на вішалці. Про Камянець-Подільський, який не побачила. Про автобус, який пішов о десятій без неї. Про Надію Василівну, котра, мабуть, зараз ходить по фортецях і смакує печиво в затишному кафе.
Вона думала про це і про котлети.
Мамо? перепитав Сергій. Ти мене чуєш?
Ольга поставила чашку на стіл.
Зняла фартух.
Акуратно склала. Поклала на спинку стільця.
За столом у цей момент Мирослава щось писала в телефоні, з вітальні шоу телевізор онуки гучно дивились мультики, з поганцем, який щось ревів на всю квартиру. Ліля пройшла з кухні у ванну, кинула рушника і навіть не підняла.
Рушник лежав у коридорі.
Мамо? Сергій переступив з ноги на ногу. Що сталося?
І тут Ольга Михайлівна сказала.
Спокійним голосом людини, яка давно знала, що скаже, та все відкладала а далі нема куди.
Я вам не безкоштовна їдальня. І не готель.
На кухні стихло. Навіть в мультику, здавалось, поганець затих.
Мирослава підвела голову.
Сергій відкрив рота.
Зранку, сказала Ольга, я мала їхати на екскурсію. В Камянець. З Надією Василівною та Яриною Іларіонівною. Квитки ще взимку купили. Шапку придбала. Синю. Вона на вішалці гляньте, якщо не вірите. Автобус був о десятій. О пів на девяту прийшли ви з сімєю. Одинадцята Мирослава.
Всі мовчали.
Я не поїхала ні на яку екскурсію, сказала Ольга. Я стала біля плити. Завжди так. Бо онуки котлет хочуть. Бо Лілі щось легке, вона на дієті. Бо вам всім треба поїсти.
Пауза.
А в мене теж є життя, сказала Ольга Михайлівна. Ви про це не думаєте. Не виню. Звикли. Я сама так привчила. Але сьогодні не хочу.
Що не хочеш? тихо спитала Мирослава.
Готувати. Обслуговувати.
Сергій дивився на маму з поглядом людини, у якої зараз руйнується звична картина світу і все зі скрипом, як старий шкаф на паркеті.
Мамо, ми ж не зі зла
Знаю, що не зі зла, відповіла Ольга. Це, Сергію, ще гірше. Коли зі зла то усвідомлено. А ви просто звикли. Як до холодильника. Відкрив щось є. Закрив і все.
У вітальні мультики ще ревіли, та поганець наче заспокоївся. Потім, мабуть, його перемогли, бо стало тихо.
Ольга Михайлівна взяла сумку, ту саму, з якою зранку збиралася. Пальто з вішалки. Синю шапку.
Ти куди? Сергій так і стояв.
До Надії Василівни. Вона дзвонила. Вже повернулись, сидять у неї, чай пють, фотографії дивляться. Кличуть.
А вечеря? ляпнув Сергій і відразу, судячи з погляду, зрозумів, що не туди.
Ольга глянула довго й уважно. Так, як мама, від погляду якої навіть дорослі чоловіки на мить перетворюються знов у школярів.
В холодильнику яйця, макарони, сир. Хліб у хлібниці. Руки, здається, маєте. Плита не космічний корабель, впораєтесь.
Одягла пальто. Застібнула ґудзики. Наділа шапку.
Поправила помпон. Вийшла.
У квартирі лишилось четверо дорослих, двоє дітей, неторкнута сковорідка та три котлети, які Ольга Михайлівна відклала собі ще в обід.
Рушник досі лежав у коридорі.
Сергій подивився на нього довго.
Потім підняв.
Ольга Михайлівна повернулася під одинадцяту.
В Надії Василівни було тепло й добре. Чай з мятою, домашні пряники з Камянця у паперовому пакеті, фото на телефоні ось фортеця, ось базари, ось Ярина Іларіонівна пє медовуху й стверджує, що це компот. Ольга дивилася і думала, що колись теж поїде. Надія вже знає про новий тур.
Синя шапка лежала поруч на дивані. Ольга таки одягла її не в Камянець, але десь уже сходила.
Ключ у замку повернувся легко.
У коридорі було чисто. Онукові чобітки стояли рівнесенько біля стіни. Рушника на підлозі вже не було.
Ольга зняла пальто, повісила. Зайшла в коридор.
Світло на кухні горіло.
Вона зупинилася у дверях.
Сергій стояв біля раковини й мив каструлю. Пристрасно, мов це його перший, але дуже відповідальний досвід. На плиті стояла маленька каструлька потім Ольга виявить, що там були макарони, трохи розварені, але все ж таки. На столі стопка чистих тарілок.
Мирослава сиділа поруч.
Онуки, мабуть, вже спали у квартирі стояла незвична тиша.
Сергій почув кроки, обернувся.
Промовчав мить.
Мам, ми навіть не уявляли, що тобі так важко, сказав він.
Ольга дивилася на каструлю, на тарілки, на доньку.
Нічого такого особливого.
Але Ольга Михайлівна, яка сорок років годувала людей і ніколи не чекала за це дяки, раптом відчула, як щось защипало в очах. Дурниця, здавалося б. Через макітру.
Сідай, мамо, сказала Мирослава. Ми тобі залишили.
На краю столу стояла тарілка. Під кришкою. Для неї.
Ольга сіла.
Зняла кришку. Макарони з сиром. Трошки злиплися, трохи охололи. Сир натерто крупно, поспіхом.
Взяла виделку.
І треба сказати, що це були найсмачніші макарони за останні роки. Хто б міг подумати?
