Одній жінці, якій виповнилося пятдесят шість, почала снитися дивна старість. Усе виглядало так, ніби на неї непомітно падає легкий сніг років, вкриваючи зморшками не лише обличчя, а й думки. Це нікого не здивувало б, бо час несе кожному своє. Але для неї це було страшнувато немов ранкова паморозь вкрила на мить знайоме відображення в дзеркалі: щодня у неї хтось неначебто викрадав молодість, присипаючи обличчя борошном часу.
Ще зовсім недавно вона виглядала так гарно! Навіть дідусь у вигляді сну у теплому кожушку, сидів під калиновим кущем на старій лавці біля будинку, незважаючи на будь-яку зливу. Він завжди із притиском шапку знімав то хутром угору, то кашкетом і повторював: “Яка ви гарна дівчина! Вам личить цей день, аж сонце світить яскравіше!”
Жінка проходила повз, дивуючись: як це він дедалі підморгує, мов змовник із задвірків казкового Львова? Вона поспішала на роботу, а його слова світилися усмішкою в її кроках. А потім і інші, наче ехо від вулиць Києва, дарували їй компліменти протягом дня. Вона справді ще була дуже гарною.
Раптом жінка згадала, що давно не бачила дідуся. Уже навіть його шапка не висіла на гілці й не гойдалася вітром біля лавки. Вона запитала у сусідів: дідуся, як виявилося, забрали рідні до пансіонату для літніх аж під Франківськ, де пахне свіжа трава і голосно цвірінчать горобці. Діти десь у Маріуполі й Одесі не можуть бути поруч. Йому вже девяносто, мусить бути уважний догляд, і ліки часом потрібні.
Жінка забула про дзеркала й старість, все думала про дідуся когось із снів, чи з минулого на ім’я Венедикт Петрович. Вона дізналась адресу, придбала смаколики теплих пампушок за пятдесят гривень і в неділю подалася до будинку для літніх. І знайшла його серед сонного світу під лавандовими ковдрами: сидить у кріслі й їсть манну кашу з маслом. Побачив її очі радісно заграли, мов весняні квіти, й озвався: Ох, радий так бачити! Як ви гарно виглядаєте! Яка ви гарна дівчина!
І ще чимало інших стареньких підійшли, весь зал сповнився приємними словами, сказаними лагідно, по-доброму, наче під дахом великої родини. Хвалили її. Коли жінка того вечора глянула у дзеркало, її щоки набули румянцю, очі блищали, волосся закрутилося легкими кучерями, зморшки зникли серед місяців і зявилася перед нею симпатична жінка, навіть молодша за свій вік.
Ледве встигла вона здивуватися цьому маленькому чуду, як тижні почали складатися у строкату ковдру: щонеділі вона їздила до будинку літніх людей, проводила заняття вчила стареньких танцювати. Зовсім не заради молодості, а просто тому, що від цього ставало на душі тепліше, ніж від сонця, і світліше над вечірнім Дніпром. Вона була для когось донькою, для когось онукою. Всі ставилися до неї так само щиро. І знову, щонеділі, чувся щирий комплімент: Як ви гарно виглядаєте! звучанням, сповненим справжньої доброти.
Інші люди ніби наші дзеркала, але незвичайні чарівні. Від зустрічі з одними виростають крила за спиною, поспішна хода стає легкою, очі світяться щастям, з губ не сходить усмішка А з іншими губиться сила, і раптом стаєш як карлик, чи згорблена сойка, чи просто старий.
Тому треба берегти чарівні дзеркала людей добрих, щирих, від яких світлішає. А особливо стареньких. Поки поряд з нами старі люди ми ще молоді. Ми маємо сили допомогти. Саме це зрозуміла жінка, яка в чарівному сні повернула собі молодість і красу. І вона мала рацію.
