Андрійчику, у нас соняшникова олія закінчилась, а порошку для прання вистачить ще на одну стирку, Мирослава стоїть у дверях кімнати, витираючи мокрі руки об лляний фартушок. Треба б до магазину сходити, купити все потрібне, вже цілий список назбирався.
Андрій, не відриваючись від телевізора, де «Динамо» ледве стримує суперників на полі, тільки знизав плечима.
Мирославо, ну ти ж знаєш, яка зараз ситуація, ледве кидає, навіть голови не повертає. У нас на заводі знову затримки. Начальник сказав: премій цього місяця не буде. Позавчора я тобі останніх дві тисячі гривень віддав. Тягни, якось.
Мирослава глибоко зітхає. Це «тягни» вона чує вже пів року підряд. Наче бюджет їхньої сімї це якусь гумову стрічку, яку можна розтягнути до нескінченності. Мовчки йде на кухню, відчиняє холодильник, дивиться туди сумно: там самотня банка квашених огірків та каструля з учорашнім супом. Суп пісний на курячих спинках, бо нормальне м’ясо не купували вже більше трьох тижнів.
Мирослава працює старшою медсестрою у міській поліклініці в Тернополі. Зарплата стабільна, але невелика. Колись, коли Андрій приносив додому нормальні гроші, жили вони не розкішно, але й не бідували: на море їздили в Затоку, обновки собі час від часу дозволяли, а холодильник був повен. Але потім, каже Андрій, на підприємстві криза: заробіток урізали, премії скасували, і він тепер приносить додому копійки вистачає хіба заплатити за комірне і бензин.
Усе домашнє господарство і харчування лягло на плечі Мирослави. Вона бере додаткові зміни, чергує по вихідних, аби хочось звести кінці з кінцями. А Андрій Приходить з роботи, падає на диван, скаржиться на життя, але на вечерю очікує щось смачненьке й не менш ніж з трьох страв.
Тягни, прошепотіла Мирослава, дивлячись на порожню маслянку. Вже нема куди тягнути, скоро і вона лусне.
Після роботи наступного дня Мирослава забігає в «Сільпо». Довго стоїть біля мяса, дивиться на стейки, а бере лоток з курячими шлунками дешево й сердито. Якщо тушкувати довго зі сметаною, то й смак ще той. На касі виколупує з гаманця останні копійки. До авансу ще три дні, а гаманець вже порожній.
Ввечері, поки шлуночки булькають на плиті, вирішує протерти пил у передпокої. Андрій вже спить ситий після вечері та двох банок пива, які, як запевняв, купив на «дрібні заощадження».
Бере його куртку рівніше хоче повісити і відчуває щось у внутрішній кишені. Лазити по чужих кишенях не звичка, але перед пранням завжди перевіряє. Торкається складеного папірця.
Чек з банкомата. Свіжий цього ж вечора, о 18:45. Мирослава розгортає, й ноги ледве тримають.
«Залишок на рахунку: 103 500 гривень».
Суцільні цифри, все чітко. А трохи вище «Зарахування заробітної плати: 23 000 гривень».
Двадцять три тисячі. А додому він приніс дві. Сказав, що то все, що дали.
Мирослава опускається на пуф. Голова гуде. Пригадує, як місяць тому ходила в старих черевиках з діркою, бо «Нічого, потерпи, нема грошей», так Андрій сказав. Як терпіла зубний біль, бо не було за що до стоматолога піти. Як купувала дешевий чай і відмовляла собі у всьому.
Образа розливається гарячою лавою. Це вже не образа, а справжнє зрадництво. Коли вона економила на кожній копійці, він складав тисячі. На що? Машина? Інша жінка? Чи просто жадібність, бо вважає, що жінка мусить сама все вигрібати?
Чек вона обережно кладе назад у кишеню. Хотіла б влетіти в кімнату, ткнути папірцем під ніс, влаштувати скандал але втрималася. Сварка нічого не вирішить: знайде, що сказати, збреше, перекрутить, придумає, що це для «сюрпризу» або «помилка банку».
Ні діятиме інакше.
Повернулась на кухню, вимкнула плиту. Шлуночки переклала в контейнер і запхала його в особисту сумку, яку носить із собою.
«Якщо грошей нема, значить нема», подумала вона зловтішно.
Зранку вона вийшла на роботу раніше, сніданку не готувала й Андрію. На тумбі залишила порожню тарілку і записку: «Вибач, продуктів нема, грошей нема. Води попий».
Весь день працювала автоматично, але в голові крутився вечірній план. На обід уперше за пів року взяла собі не просто салат, а повноцінний борщ і котлету з пюрешкою. Поїла аж занадто смачно.
Вечір додому повернулась без пакетів. Руки вільні, спина рівна.
Андрій уже чекає в коридорі, обличчя кисле.
Мирославо, ти чого так пізно? Я голодний, аж крутить. В холодильнику порожньо навіть яєць немає. В магазин ти була?
Ні, Андрійчику, не була.
Як це не була? А що вечеряти будемо?
А нічого вечеряти. Я ж тобі пояснювала грошей нема. Аванс буде післязавтра. Я сьогодні на роботі чай пила з хлібом. Тримайся, криза ж.
Андрій остовпів.
Ти ж завжди щось вигадуєш!
Креатив скінчився, любий. Із повітря котлети не ліпляться. Всі мої копійки пішли на комуналку та проїзд. Все, бюджет порожній.
Він стояв, кліпав очима мабуть, чекав, що вона, як завжди, щось витягне із загашника, позичить у подруги, чи знайде їжу у закапелках шафи.
Ну ти даєш… А що мені робити?
Ну, попий водички або лягай спати раніше уві сні голоду не чути.
Обурений, гримнув дверима та подався на кухню. Мирослава чула, як гримів каструлями, шарудів крупами. Певно, знайшов трохи макаронів відчулося згодом запахом вареної пасти. Мирослава трохи посміхнулася. Порожні макарони гарна страва для «мільйонера» зі ста тисячами на рахунку.
Наступного дня історія повторилася. Мирослава щільно пообідала на роботі навіть дозволила собі тістечко з кавою у парку. Додому зайшла сита, спокійна.
Андрій зустрів вже сердито:
Це вже якийсь жарт! Мирославо, другий день одні макарони! Ти ж кухарка в домі чи хто?
Я дружина, Андрію, а не фокусник. Купи продуктів буде борщ і котлети. В чому питання?
Та в мене ж нема! гаркнув він, але помітно занервував.
Ну і в мене нема. Сидимо на дієті корисно для здоровя.
Увечері Андрій «геройськи» йде з дому повертається з пакетом шаурми. Гроші на вуличну їжу знаходяться одразу. Мирослава мовчки відмічає це про себе.
Минув тиждень. У квартирі холодна, напружена тиша. Мирослава перестала готувати, прибирати після Андрія, не прала його речі.
Порошку нема, відповідала на жалі щодо брудної сорочки. Закінчився. Купити нема за що.
Андрій сердився, тиснув на жалість, потім на совість:
Ти зовсім зачерствіла! Я працюю, втомлююсь, а вдома хлів! Жерти нема чого, сорочки мяті! Навіщо мені така жінка?
А навіщо мені такий чоловік? дивиться йому у вічі. Я теж працюю, втомлююсь, а чомусь проблеми побуту й харчування лише мої.
Бо ти жінка! Це твій обовязок!
Мій обовязок піклуватись про того, хто піклується про мене. А гра у «в один бік» закінчилась.
В суботу зранку прокидається від запаху смаженої ковбаси і яєць. На кухні Андрій з апетитом наминає яєчню з помідорами й «лікарською». Перед ним кружка кави та бутерброди з сиром.
Побачив Мирославу відкашлявся, але швидко опанувався.
О, прокинулась. Сідай, якщо хочеш. Я там знайшов трохи грошей у зимовій куртці, сходив у магазин.
Мирослава сідає навпроти. На столі лежить дорога ковбаса, сир, десяток яєць. «Трохи знайшов», посміхається про себе вона.
Дякую, я не голодна, каже й стежить.
Андрій жує, в очі не дивиться. Не зручно, та ситість бере гору.
Слухай, Мирославо, після бутерброда видає. Давай закінчимо ці дурні ігри. Я позичив у Серьоги дві тисячі. Ось, бери, сходи в магазин, звариш суп. Неможливо так жити.
Кладе гроші на стіл. Вона перепитує:
У Серьоги позичив? Ну нічого собі, який щедрий Серьога. А віддавати як будеш? Зарплати ж нема.
Віддам, хай не переживає! Іди вже в магазин!
Мирослава бере купюру, крутить.
Гаразд. Але купуватиму лише собі. Ти тоді, як що, у Серьоги й харчуйся.
Ти що мелеш?! Це на сімю!
На сімю? голос її твердий. А двадцять три тисячі, що отримав три дні тому це чиї гроші? А сто тисяч на рахунку це що, «фонд допомоги голодуючим чоловікам»?
Андрій біліє, потім ллється червоними плямами.
Ти дивилася в кишені? Шпигувала?
Не відволікай, Андрію. Знайшла чек, коли твій одяг до пральні збирала. І найгірше не те, що ти ховаєш гроші, а що дозволяєш мені економити на гігієні, ходити в дірявому взутті і спокійно доїдаєш той суп, що я роблю ЗІ СВОЇХ грошей. Не соромно тобі?
Я відкладаю! лупить кулаком по столу. Хочу нову машину! Моя вже ледве їздить! Сюрприз хотів зробити! А ти… гроші, гроші, тільки б дав!
Сюрприз? сумно сміється Мирослава. Сюрприз це разом економити, а не щоб дружина голодувала, а ти складав купу грошей. Ти жив за мій рахунок, при цьому ховаючи свою зарплатню.
Ти не розумієш! Я чоловік мені потрібна нормальна тачка, щоб не соромно перед друзями! А ти зі своїми курячими потрохами… Та місяць потерпиш не помреш!
Не помру. Але щось у мені померло. Довіра. І повага.
Поклала ті дві тисячі назад на стіл.
Забирай. Купи собі квиток на автобус.
Куди? ошелешений.
Куди хочеш. До мами. У краще життя. Мені все одно. Я більше не хочу бути служницею.
Андрій не одразу йде. Гарячий, затяжний скандал, крики, вибачення, обіцянки купити шубу з тих самих грошей, нові крики. Мирослава спокійна як ніколи. Вперше дивиться на чоловіка чужого, причепливого, дрібного.
До вечора Андрій збирає сумку.
Ще пожалкуєш! буркнув на порозі. Хто ти така у свої сорок!? Сидітимеш сама зі своїми котами! Я знайду собі нормальну!
Щасти, сказала вона й замкнула двері.
Щойно замок клацнув, Мирослава осіла на підлогу. Хочеться плакати, але сліз нема. Так тихо.
Зайшла на кухню. На столі недоторкана упаковка ковбаси. Кинула у відро для сміття. Відчинила холодильник там чисто, тільки контейнер з шлуночками, забутими ще вчора.
Нічого, сказала вголос. Зате тепер знаю, на що йдуть мої гроші.
Минув місяць.
Мирослава неквапом поверталась додому. Початок травня, повітря пахне бузком, сонце лагідне. Зачепилася у своєму улюбленому «Новусі». Плавно пройшлась між рядами.
У кошику баночка червоної ікри (по акції, але ж), кусень доброго сиру з пліснявою, пляшка сухого білого вина, свіжі овочі, шматок форелі.
На касі розрахувалася карткою, на якій тепер завжди були гроші. Жити одній виявилось значно дешевше. Комуналка впала, продуктів треба мало, ніяких витрат на пиво, цигарки, бензин, «на дрібниці».
Дома увімкнула улюблену музику, приготувала рибу, налила вина, сіла біля вікна дивилась на захід сонця.
Телефон дзенькнув повідомлення від Андрія:
«Мирославо, привіт. Як ти? Може, зустрінемося, поговоримо? Я все зрозумів. Не мав рації. Машину так і не купив. Гроші є. Давай почнемо спочатку? Сумую».
Подивилась у екран, зробила ковток вина. Пригадала, як він кричав про «курячі потрухи». Пригадала, як просила грошей на порошок.
Видалила повідомлення, заблокувала номер.
Я теж за тобою сумувала, промовила до свого відображення у темному вікні. По собі. По нормальному життю. Тепер вже ніколи це не віддам.
Наступного дня купила собі нові чоботи дорогі, з мякої шкіри. І путівку в моршинський санаторій на два тижні. Вистачило саме того, що вдалося відкласти.
Виявилось життя після розлучення не закінчується. Воно стає смачнішим. І чеснішим.
