Я ніколи не залишалася байдужою до чужого горя. Кілька років тому я переїхала з села до великого міста. І досі не розумію, як деякі люди можуть пройти повз того, кому зараз потрібна допомога, або вигнати жінку з дитиною з квартири лише тому, що не вистачає грошей на оренду цього місяця. Хоча, звісно, бувають і винятки.
Це сталося у 2007 році. Я поверталася додому після роботи. Дорогою заскочила до супермаркету. Біля входу помітила жінку із сином. Їх одразу виділяло щось особливе. Мама виглядала втомленою та роздратованою.
“Чого ти хочеш?” кричала вона на хлопчика.
“Мамо, я голодний,” тихо відповів хлопчик.
Поблизу проходили батьки з дітьми, які виносили повні пакети з продуктами. Зовнішній вигляд хлопчика показував, що він давно не їв. Мати зненацька зірвалася, відштовхнула хлопчика та закричала, що саме через нього її життя зруйновано. Після цих слів жінка кинулася геть, зникнувши за рогом, залишивши дитину одну. Я не могла повірити побаченому. Бачачи, що мама не повертається, хлопчик сів на сходи й почав тихо плакати це був нестерпний сум і відчай покинутої дитини.
Мені стало неймовірно шкода малюка, але я досі сподівалася, що його матір зараз повернеться. Минуло пів години. До хлопчика ніхто не підійшов, мама не зявилася. Я не витримала вирішила підійти і заспокоїти його. Спочатку мені було трохи ніяково, адже чужа жінка підходить до чужої дитини, а раптом подумають щось погане? Але, по правді, нікому до цього не було діла. На початку хлопчик злякався, уникав розмови. Я звернулася до охоронця магазину, щоб допомогти знайти його матір. Тоді він нарешті заговорив. Дізналася, що його звати Марко, йому пять років.
Поки ми чекали, я зайшла у магазин і купила йому щось поїсти. Спочатку Марко відмовлявся, але вже за хвилину жадібно пробував кожен шматочок.
Пізніше стало ясно: хлопчик цілий день не їв. Матір пішла невідомо куди і не повернулася. У мене не залишилось іншого вибору, як передати Марка працівникам соціальної служби, щоб вони могли розшукати його батьків. Але я відчувала це ще не кінець нашої історії.
Мені пощастило: я мала знайомих у службі захисту дітей, тому стежила за його долею. Виявилось, мати сама виховувала сина: батько давно їх залишив. До появи дитини вона мала роботу, а потім постійно повторювала Марку, що вагітність зламала їй життя. Та йому вона повторювала це не раз. Коли маму нарешті знайшли, вона вже не бажала бачити сина написала відмову, сказала: “Хай забирають у притулок”.
Марко плакав та благав маму забрати його додому. Було боляче це чути, але вона все одно залишила його. Для такої дитини це було справжнім ударом.
Через два роки я змогла всиновити хлопчика. Оформлення документів зайняло немало часу, і певний період Марко жив у дитячому будинку. Я відвідувала його постійно, приносила гостинці й іграшки. Деякі знайомі дивувались нащо мені чужа дитина?
Час ішов. Я й не помітила, як мій син виріс. І знаєте, я жодного разу не пошкодувала, що взяла його до себе…
