Двері
Петро Миколайович із здивуванням втупився в двері. Що він тут робить? Думки понеслися, і ноги самі привели його до порога старої квартири, де разом із дружиною він прожив майже двадцять пять років. Тепер він стоїть і дивується перед знайомими дверима. Звичайні собі двері, яких у підїзді добра половина.
Оббиті дерматином, стягнуті ромбами з мідних цвяшків. Лише один цвях був сріблястий Петро Миколайович добре памятає, як років пятнадцять тому, коли оригінальний з комплекту десь згубився, і частина дерматину некрасиво відірвалась, він самотужки відновив обшивку. І тепер на місці загубленого сяяла серед золотавих сестер одна срібляста зірочка. Петро стоїть, вдивляючись у цю срібну цятку, і не поспішає йти…
* * *
Зміни увійшли у життя Петра Миколайовича рік тому саме тоді, коли він, здавалося, до всього вже звик. На роботі було нудно й передбачувано, у домі атмосфера спокою, що йому вже здавалась болотом, у якому він потрохи тонув, марячи про яскраві барви та живі емоції, що так і не приходили. Не вистачало самого життя.
Він, як потопаючий, намагався знайти бодай якийсь сучок, за який зміг би видертись на волю туди, де свято, шум, фарби, де він відчував би власну потрібність. І цим гіллям для нього стала його секретарка Леська.
Молода й гарна, вона увірвалась у життя Петра Миколайовича дзвінкою музикою, запахом дорогих парфумів і смаком шампанського. Він закохався. Коли згадував свою першу любов ту, ще до дружини й ті соромязливі ніжності, нові стосунки з Леською здавалися яскравим сновидінням, повним вогню
Дружина, ніби відчувши зміни, часто дивилась на Петра Миколайовича питально, ніби шукаючи у його очах відповідь на одвічне жіноче запитання
Роман закручувався усе сильніше, Петро відчув себе молодим та коханим Він віддавав Лесьці усе і час, і заощадження в гривнях. Та навіть тоді звичка тягнула його до рідної постелі, штовхала після устриць у ресторані шукати в холодильнику улюблені котлети дружини.
Скільки б це тривало невідомо. Але Леська втомилась бути у ролі коханки та, нарешті, приїхала поговорити з дружиною й забрати Петра з собою. Домашні дружина й син-студент мовчки вислухали самовпевнену Леську, і поки дружина, тримаючи в руках коробочку з валідолом, намагалася оговтатися, син миттю склав батькові речі у валізу і виставив закохану пару за двері
* * *
Почалося нове життя. Воно несло Петра Миколайовича у вир подій, не дозволяючи зупинитися й перевести подих зустрічі, ресторани, бутіки миготіли перед ним барвистою стрічкою. Важко сказати, коли саме він почав втомлюватися. Ще важче визнати перед собою, що цей шалений ритм стосунків йому вже не під силу.
Тоді він вирішив зробити паузу: проторчав кілька днів удома в зручному кріслі, оглядаючи свою нову реальність. Спочатку його це здивувало, а згодом почало дратувати. Леська, хоч і була прекрасна, до простого життя зовсім не пристосована: ані вести господарство, ані варити борщ вона не вміла.
А це була лише половина біди з нею взагалі не знайшлося про що поговорити. Дівчина була безтурботно й безнадійно легковажна. Весь її світ це шурхіт купюр, фантики, підписники в соцмережах. Петро Миколайович трохи намагався дати їй якусь розумну думку, але зрозумів: будь-яке розмірковування для Леськи кара. Тож він здався.
Він уже не намагався змінити кохану, терпляче кожного вечора пив гидкий чай із пакетика, нашвидку зварений Леською, й згадував свою колишню От вона ж уміла заварити чай Петро Миколайович і зараз може забутись і відчути той вишуканий аромат, травяний смак. А борщі А її котлети по-київськи! Що тут казати, дружина була господинею з великої літери. Згадувалися й спільні вечори, коли, обійнявшись, годинами сперечались про нову книжку чи українське кіно…
Одного разу він спробував повернутись. Не по-справжньому просто так. Сам би і не пояснив чому саме тоді пішов під вечір до колишньої квартири. Йому не відчинили, і, стоячи на холодних сходах, він крізь двері чув приглушене ридання жінки. Потім він пішов, довго сидів на лавці у дворі, вдивляючись у вікна квартири, що колись була домом. Дивився, поки не згасло там світло
Час минав, покоління ставало все дужчою прірвою між Петром і Леською. Він дедалі більше дратувався від її легковажності, вона від його млявості. Разом перестали зявлятись, вечори минали нарізно і нарешті Петро Миколайович, сам не розуміючи як, опинився під дверима своєї колишньої квартири.
* * *
Він стоїть, розглядає сріблясту, криво прибиту власноручну заклепку, й не знає, що робити далі. Розвернутися, піти? Але куди, до кого? Він уже давно байдужий Лесьці, на яку колись проміняв родину. Залишитись? Та чи приймуть його тут? Чи пробачать? Чи не виставлять знову?
Кривенька шляпка заклепки не дає йому спокою. Петро Миколайович простягає руку й торкається холодного металу кінчиком пальця. Двері раптом легко прочиняються. На нього війнуло затишним духом дому. Він зціплює повіки, вдихає повітря на повні груди, і коли відкриває очі на порозі кухні стоїть дружина, а дрібні зморшки навколо її очей тремтять у добрій усмішці. «Я вдома!» думає Петро Миколайович, робить крок уперед і зачиняє двері за собою.
