Коли я відкрила шафу у готельному номері, в чемодані мого чоловіка знайшла сукню, якої ніколи раніше не бачила. Вона була шовкова, темно-синя, акуратно складена між його вишиванками. Поруч лежала маленька листівка з київського бутіку.
Я ніколи не була цікавою від природи, але ця сукня точно була не моя. Готель був розкішний, майже як оживлена казка: ми приїхали на корпоративний захід його компанії, щорічну гала-вечірку. Дзеркала у коридорах підіймали очі у нескінченність, килими тягнули до себе, мов хмари в Карпатах, а з ресторану на першому поверсі ледь чути пах перебродженого вина і гуцульських страв, ніби все десь не тут, а в іншій реальності.
Я ще раз глянула на сукню. Розмір був менший від мого.
Саме в цей момент Остап зайшов у кімнату.
Ти ще готуєшся? запитав він, розвязуючи краватку із золотавими маками, які раптом танули просто у нього під руками.
Я стояла із тією сукнею в руках. Остап застиг. Лише на мить, але цілком досить.
Чия це сукня? ледь чутно і спокійно мовила я.
Він наблизився повільно, як ті, що ходять по вугіллю.
Це не те, що ти думаєш.
Ця фраза у снах завжди звучала буквально й перекручено водночас.
Ти купив сукню для когось іншого, сказала я. Для тієї, яку я не знаю.
Остап зітхнув.
Соломія, не починай сварку саме зараз. Ми маємо спускатися донизу.
О, то сварка це проблема, а не сукня? гірко всміхнулась я.
Він кинув погляд на двері ніби за ними була втеча, чи хоча б хтось, хто змінить правила цієї гри сновидінь.
Це подарунок, прошепотів він.
Для кого?
Він не відповів. Відповідь гуляла по кімнаті навіть без слів.
Тиша простягалася між нами, шелестів лише кондиціонер, який раптом почав говорити фразами з дитинства.
Скільки це триває? запитала я.
Соломія
Скільки?
Це не має значення.
Я знову доторкнулась сукні: вона була тягуче-холодна, майже як вода Синевиру навесні.
Вона одягне її сьогодні?
Остап мовчав.
На тому ж святі, де я сидітиму поряд із тобою?
Він стискав губи так, ніби це допоможе прокинутись.
Не мало бути так, прошепотів він.
Але все ж сталось.
Я поклала сукню назад у чемодан. Обережно закрила блискавку вона дзенькала, як дзвіночки на гуцульському ярмарку.
Хто вона?
Колега.
Авжеж.
Я взяла свій клатч із ліжка й почала взуватись у туфлі, які чомусь перетворилися на старі мамині чобітки.
Куди йдеш? промовив він.
На вечірку.
Він дивився розгублено, мов заблукав у розмові між двома піснями.
Ти серйозно?
Звичайно.
Я відкрила двері.
Мені цікаво, яку саме жінку прикрасить ця сукня.
Через десять хвилин ми увійшли до величезної зали, де кришталеві люстри наче плавали у повітрі, музика переливалась вогнями. Усі навколо були у святковому вбранні, але мені видавалось, що вони персонажі лялькової вистави.
За одним зі столиків сиділа молода жінка з довгою світлою косою такою, якою уві сні струшують дощ гірські пастушки. На ній була темно-синя сукня.
Теж сама.
Вона помітила нас і легенько всміхнулась Остапові.
Я все зрозуміла: це не була таємниця, захована у темних кутках. Це було щось відкрите, як ніч у степу всі давно вже знали.
Я підійшла до їхнього столика. Жінка була спокійна і впевнена, наче давно знала, як закінчиться сон.
Вітаю, сказала вона.
Я глянула на її сукню.
Тобі пасує.
Усмішка її стала ще ширшою.
Дякую.
Остап стояв поряд, мов людина, що чекає граду на Маковія.
Я зняла обручку вона приглушено дзеленькнула об келих з шампанським.
Дарунки завжди говорять правду, прошепотіла я. Просто іноді знаходять не ту людину.
Після цього повернулась і рушила до виходу, де двері прокручувались, мов уявна круговерть часу.
Поки я йшла, чула за спиною шорохи, тиху метушню стільців та кутасті шепоти.
Та найдивніше вперше за довгі роки я не відчувала приниження. Лише свободу.
Скажіть, ви ж мені по-правді: що болючіше впізнати зраду на самоті, чи побачити її наяву перед всім світом?
