Лёля, привітай гостю, сказала сестра й закотила валізу у передпокій ногою
У суботу, десь під обід, коли я про серйозне навіть не задумувався, у двері хтось подзвонив.
Двічі. Потім ще тричі. А потім довго, не відпускаючи кнопку.
Я, навіть не відриваючись від телевізора, пробурмотів замислено:
Хтось наполегливий…
За дверима стояла молодша сестра Ксеня. З двома величезними валізами, торбою на плечі та виразом людини, що ухвалила важливе рішення і дуже цим пишається.
Лёля, привіт! До тебе гостя! оголосила Ксеня й вправно заштовхала першу валізу у коридор. Усе, як на тренуванні.
Я мимоволі посунувся збоку. Сорок років братньо-сестринських стосунків це не жарти. Тіло реагує швидше за голову.
То ти надовго? кинув я, глянувши на другу валізу.
Ксеня скинула куртку, повісила її саме на той гачок, де висіла моя парка, і вже з видом бригадира оцінила коридор.
Назавжди, Лёля. Я переїжджаю. У вас квартира велика, три кімнати вас усього двоє. Одна точно зайва. Я й вирішила.
Я деякий час мовчки вдивлявся у сестру. Вона вирішила
Марко, що сидів у залі, делікатно додав гучності телевізору.
Ксеню, ти серйозно? нарешті сказав я.
Ще й як! Ксеня пішла по коридору, розглядаючи кімнати. О, ця згодиться. Світла й вікно у двір тихо.
То була гостьова кімната із старим диваном, швейною машинкою і трьома коробками з неперебраними речами.
Ксеню… наздогнав її у дверях. Ми ж не домовлялися
А чого домовлятися? щиро здивувалась вона. Ми ж рідня, Лёля! У рідних усе спільне так мама вчила. І мене, і тебе.
Я подумав, що зараз згадувати маму не варто.
За стіною телевізор бурмотів про погоду на тиждень. Марко, мабуть, вирішив усе вивчити до дрібниць.
Ксеня ж почала обживатись з розмахом. З майстерністю господині, якій нарешті повернули те, що мало б належати їй за правом.
Спершу пересунула ліжко незручно, коли узголів’я біля вікна: “Протяги, Лёля, мене шия болітиме!” Далі швейну машинку в куток: “Нащо вона тут, ти ж не шиєш?” Я мовчки спостерігав за пересуванням меблів.
До вечора в коридорі з’явилися Ксениної кімнатні капці великі, пухнасті, з бомбончиками, як ті, що продають у переході під вокзалом. Поруч мої акуратні туфлі виглядали, наче бібліотекар поруч із ведмедем на арені.
За вечерею Марко мовчав і дивився у тарілку так, ніби там шукав скарб.
Борщ, як завжди, смачний, видавлює він нарешті.
Борщ, як борщ, відрізала Ксеня й діловито додала: Марку, а у вас є вітряк? У кімнаті душно.
Марко глянув на Ксеню, далі на мене.
Пошукаю, відповів він.
Я подумки зітхнув так, що аж у стопах защеміло.
На третій день Ксеня взялася за холодильник.
Та не просто так вивчила наче науковиця новий експонат.
Лёля, у тебе кефір зіпсувався.
Знаю, не встиг учора викинути.
А навіщо одразу три пачки масла? Місце ж займають.
Ксеню, це мій холодильник!
І що? Я ж не чужа!
Це її фірмова фраза універсальний ключ. За день чула її пять разів й мимоволі думав: а, може, чесно “Ксеню, в цьому питанні ти чужа”. Але мовчав.
Ксеня остаточно обжилась.
Вона знала, коли Марко йде на гурток різьби, коли я дивлюсь свій серіал саме тоді зявлялась із чаєм і балачками. Про життя, про погоду, про сусідів (яких у неї вже не було), про молодь, політику тут Ксеня особливо невичерпна.
Я кивав, поглядаючи краєчком ока на те, як моя героїня плаче у серіалі, і думав, що власна драма гірша.
Зранку Ксеня вставала першою.
Я раніше думав, що вона сова. Виявилось жайворонок і ще й із програмою. З шостої на кухні вже гриміла посудом, шипіла сковорідка та розносилося на всю квартиру:
Марку, яєшню будеш? Лёля, з помідорами чи без? Знайшла твердий сир натерла, викидати шкода!
Марко йшов на кухню, як людина, яку розбудили і яка не розуміє, що в цьому доброго. Сидів, їв яєшню та чемно дякував.
Я стояв у халаті на порозі і дивився на це: вона годує мого чоловіка сніданком у моїй квартирі.
Саме цього ранку всередині щось тихо клацнуло.
Я налив каву, сів біля вікна й подзвонив дочці.
Олю, не зайнята?
Ні, тату, що сталося?
Приїдь, поговоримо.
Оля приїхала в неділю на обід, з тортом. Обняла мене, поставила торт на стіл і тихо промовила:
Ну, тату, розказуй.
Я розповів усе: і про валізи, і про капці з бомбончиками, і про швейну машинку, і сир “натерла, викидати шкода”, і яєчню щоранку.
Оля слухала мовчки, іноді лише так зводила брови, хоч би ті й до чола торкались.
Тату, а вона платить? За їжу, комуналку?
Каже, буде платити.
Каже, чи платить?
Я помовчав.
Каже
Оля перевела погляд до коридору, де за дверима тепер була гостьова.
В цей момент звідти вийшла Ксеня, побачила Олю та по-справжньому зраділа.
Олю, молодчина, що приїхала! Лёля, де твій цукор, у вазочці закінчився.
У шафці, відказав я.
Можу взяти?
Бери.
Ксеня всипала, розмішала, скуштувала, задоволено кивнула.
Оля дивилась так спокійно, як люди, що вже рішення прийняли.
Тітко Ксеню, а ви квартиру коли встигли продати?
Пауза.
Коротка, але промовиста.
А звідки знаєш? Ксеня поставила чашку.
Тітка Галя сказала Мимохідь згадувала.
Ксеня глянула на мене. Я дивився у вікно.
Ну, продала, зявилась у голосі знайома інтонація: трохи ображена, трохи вперта, як у того, кого впіймали, але хто ще не здається. Гроші маю. Поки озираюся. Ринок такий, що купувати невигідно. Поживу трохи, підкоплю і все вирішу.
“Трохи” це скільки? питає Оля.
Може, рік, або два. Як буде.
Я відвернувся від вікна.
Ксеню, мовив. Тихо. Рівно. Ти продала свою квартиру, а поселилась у мене, щоб гроші не витрачати. Я правильно розумію?
Лёля, ну чом ти так
То правильно?
Ми ж рідні останній її ключ.
Але на мене цього разу не подіяло.
Оля з родиною переїжджає в цю кімнату. Я запросив. Приїдуть наступної суботи.
Ксеня втупилась в Олю, та ж пила чай і не відривала погляду від чашки.
А ти коли встиг почала Ксеня.
Успів, відказав я.
Це була неправда. Оля мала свою квартиру й нікуди переселятись не збиралась. Але дивився я з таким спокоєм, на який сестра не чекала.
Ксеня довго мовчала. Потім встала, підтягла халат.
Ясно, коротко, без зайвого.
І пішла до себе.
Збиралася два дні.
Не поспішаючи. З такою ж методичністю, як тоді вселялась. Спершу в кімнаті шелестіли пакети, потім дзвеніли вішаки, далі знову посували ліжко мабуть, на місце. Я не заходив. І Марко теж.
У середу зранку Ксеня вийшла на кухню з двома валізами. Поставила біля дверей.
Їду до Тамари, сказала. Вона давно кличе.
Добре, кажу.
Дзвони іноді.
Подзвоню.
Ксеня взялася за валізу.
Лёля, промовила біля дверей, не обертаючись, а ти змінився.
Я подумав секунду.
Так, відповів. Мабуть.
Двері зачинились.
Я постояв у коридорі. Подивився на гачок, з котрого зникла Ксенина куртка. На підлогу, де не стало пухнастих капців. У коридорі ніби стало більше повітря.
Я зайшов у гостьову. Відкрив вікно.
Потім повернув швейну машинку до вікна як і було завжди.
Увечері подзвонила Оля:
Ну що, поїхала?
Поїхала.
Як ти?
Я подумав.
Добре, кажу. Дуже добре.
За вікном вечоріло, Марко гримів тарілками на кухні, і цей домашній шум був найдорожчим у житті.
Того дня я зрозумів: навіть серед найближчих треба вміти берегти свої межі.
