Та кому ти вже потрібна, Стефано, тобі ж пятдесят! підсміювався чоловік. А Стефанія вирішила перевірити.
Чоловік Стефанії, Остап Павлович Козак, був людиною не з теоріями, а з цілим архівом теорій. Штук з двадцять, якщо не більше, і всі ніби в камені висічені. Про те, що справжній борщ має бути лише на яловичині. Що коти розумніші за собак. Що телевізор треба дивитись тільки, коли гучність встановлена на сорок два, і ніде більше. Але головна це про жінку після пятдесяти: мовляв, чоловіки на таких навіть і не дивляться.
Іноді він проголошував її з відтінком мудрості: так влаштований світ, Стефаночко, це не питання. Бувало із філософською знемогою: життя, як вода, що в руці не втримати. А часом, коли Стефанія вбиралася у нову сукню або підмальовувала губи, зовсім буденно та просто: тобі вже пятдесят, кому ти потрібна. Без знаку питання. Як незаперечну істину.
Стефанії було пятдесят два. Вона працювала бухгалтеркою у будівельній фірмі на Подолі, зранку робила зарядку під трохи хрипку «Океан Ельзи», ввечері гортала книжки, а на вихідні пекла пироги з яблуками для Остапа, який хрумкотів ними та ні разу не задумувався, хто цю смакоту пече.
Разом їм жилося двадцять шість років. За цей час Остап розшарівся в боках, втратив чуба і теорії розвинув до досконалості. Стефанія ж ні. Або не зовсім. А якось інакше.
Подруга, Зірка, вловила цю зміну першою.
Стефо, сказала вона з тихим змовницьким прищуром, коли вони пили каву в «Львівській майстерні», ти взагалі в курсі, що така гарна?
Та облиш, сміялась Стефанія.
Я серйозно. Абсолютно. Дивись, а давай, для зачину, зареєструємо тебе на сайті знайомств? Просто експеримент собі.
Стефанія обороняється чашкою.
То ти вже зовсім здуріла?
Та просто профіль створимо. Фото підберемо. Поглянь, що буде.
Не буде нічого. Мені вже пятдесят. Хто я є?
Вимовивши це, Стефанія впізнала у своїх власних словах відголос Остапової теорії.
Зірка не розтягує вмовляння. Просто, мовби з нічого, принеслися до Стефанії додому у пятницю під пахвою ноутбук, у руці пляшка «Коблево». По обличчю видно: рішення прийнято.
Значить так, командує вона. Анкету робимо, швидко, змістовно, без зайвих балачок.
Яку анкету?
Сайт знайомств. Казала ж.
Я казала ні.
Ти казала: «хто я є?» То трохи інше.
Вищир і непохитна впевненість у добрих очах. Стефанії вже просто не хочеться сперечатися ноги затерпли, день був довгий, звіт, маршрутки, корки на проспекті Бажана. Тож вона сідає відпочити. Просто сісти, от і все.
Давай фото, Зірка відкриває ноут.
Що за фото?
Гарне. Маєш гарне фото?
Стефанія згадує. Востаннє фоткалася на корпоративі на задвірку, з келихом, дивиться кудись осторонь, бо Остап дзвонив тричі, квапив додому.
З Нового року є. Придивися.
Вирішили на тій зупинитися: бордова сукня, волосся зібране, в очах щось тонке, плинне, веселе. Остап не бачив цієї сукні: спав, коли вона повернулася.
Заповнювали довго Зірка друкувала, Стефанія хвилювалася.
«Мета знайомства»? Пиши «спілкування».
Я не хочу спілкуватися
То не має значення.
«Про себе» Ти хочеш написати: «бухгалтерка, борщ умію, з чоловіком-теоретиком живу»?
Ні, запишемо: «Активна, цікава, люблю читати та мандрувати».
Я нікуди не їжджу.
Але хочеш?
Застигла. Хочу.
Значить не збрехали.
Фото те з Нового року, беруть. Зберігають анкету.
Чекаємо, каже Зірка.
Чого?
Побачиш.
Стефанія відливає вина, дивиться у вікно. Вечір. Дзвінка гілля тополі, бляклий ліхтар, нічого особливого. Остап у кімнаті дивиться телевізор рівно сорок два. На екрані щось бубонить. Звично.
“Й нехай, думає Стефанія, нехай анкета. Все одно нічого не буде.”
Їсть сирники, миє посуд, забуває.
Ранок. Про анкету ніяких згадок, за буденним клопотом; річні цифри, несмачний суп у бухгалтерії; розглядає голубів на підвіконні.
В п’ятій знаходить телефон чи не дзвонив Остап. Ні, не дзвонив. Зате червоний кружечок від того сайту.
Одинадцять.
Одинадцять повідомлень за день.
Телефон дивиться і вона дивиться. Ховає назад. Знову витягує.
Мабуть, якийсь спам, думає вона.
Відкриває. Ніяких спамерів. Одинадцять цілком реальних чоловіків: фото, імена, слова. Одні коротко: «Вітаю, цікава анкета». Інші довше. Один, Сергій, пятдесят чотири, три абзаци про книги, що буцім йому давно не траплялись жінки з таким поглядом на фото, про подорожі, які любить.
Стефанія перечитує двічі.
“Я ж сама написала ‘люблю подорожувати’,” трохи ніяково. Зовсім трошки.
Ввечері дзвонить Зірці.
Одинадцять, замість «привіт».
Та ну! От бачиш!
Один про книги писав.
Відповідай.
Не буду.
Стефо.
Що? Мені пятдесят два. Я ж заміжня.
Відповідай.
Стефанія не відповідає. Миючи посуд, думає про Сергія й три абзаци.
“Ну і дурна,” шепоче собі.
Уранці все одно зачаровує погляд у додаток. Уже не одинадцять.
Двадцять вісім.
Сідає на край ліжка, Остап ще спить.
Двадцять вісім чоловіків за ніч.
Гортає обережно, наче може щось зламати. Он Андрій, сорок вісім, інженер, смішний з котом. Он Михайло, пятдесят шість, в галстуку: «Ви дуже гарна жінка». А ось Діма (Стефанії спиняється) сорок один, фотографія із Карпатами, просто: «Добрий день. Розкажіть про себе».
Сорок один. На одинадцять років молодший за неї.
Закриває телефон. Відкриває знову.
До вечора вже пятдесят три.
Пятдесят три, точніше пятдесят чотири за той час, що вона дивиться.
Сидить на кухні з чаєм у руках, гортає так, ніби йшла по батон і знайшла золото. Он Володимир, бізнесмен, пише вірша (чужого, проте все ж приємно); он Микола, просто: «Ви мені сподобались хочу познайомитись». Діма з горами пише знову: бо не відповіла, він обережно: «Ви, мабуть, зайняті. Це нормально».
Дивиться на цей текст довго.
Остап завис у кімнаті щось сперечається з телевізором. Вони розуміються.
“Кому ти потрібна,” чується відлуння теорії.
Пятдесят чотири чоловіки за дві доби. Дехто ровесники, дехто молодші. Один вірші пише, другий двічі чекає відповіді.
Теорія Остапа Павловича скрипить, як старий паркет.
Стефанія відставляє чашку, вперше за роки вдивляється в себе у темному кухонному вікні справжньо, зосереджено.
Там жінка пятдесяти двох, пряма, з живими очима. Тій за дві доби написали пятдесят чотири чоловіки.
Оце так, каже Стефанія віддзеркаленню.
Віддзеркалення погоджується.
Телефон на тумбочці. Остап шарить за окулярами, і екран загоряється нове повідомлення. Остап, звично байдужий, бере до рук. Дивиться. Насуплює брови. Й ще раз.
На екрані: «Дмитро: Доброго ранку! Подумав про вас»
Остап Павлович сідає на ліжко, наче почув щось важливе, та поки не відає добре те чи погане.
Стефо! кличе він.
Стефанія на кухні, варить каву. Чує, але не поспішає.
Стефо!
Йду.
Входить із кружкою, спокійна. Остап тримає телефон, як щось живе та невідоме й випустити страшно, і тримати небезпечно.
Що це? питає.
Стефанія дивиться на екран, потім на чоловіка. Сьорбає каву.
Оповіщення.
Бачу, що оповіщення. Хто цей Дмитро?
З сайту знайомств.
Пауза. Гарна, широка пауза.
З якого такого сайту?! Остап підхоплюється. Ти там зареєструвалась?!
Так.
Навіщо?!
Стефанія ставить кружку. Дивиться на чоловіка уважно, без образи, майже дослідницьки, як на задачу із відомою відповіддю.
Перевіряла твою теорію.
Яку теорію?
Про жінок після пятдесяти. Памятаєш? «Кому ти потрібна».
Остап відкриває рота, закриває, знову погляд у телефон ще три повідомлення за хвилину.
І скільки там? не договорює він.
Пятдесят чотири, каже Стефанія. За дві доби.
Пятдесят чотири тихо вигукує Остап. Цифра обертається в голові й не вкладається.
Є і молодші за мене, додає Стефанія, бере каву й виходить на кухню.
Остап Павлович Козак застигає посеред кімнати з телефоном у руці. За вікном прокидається звичайний ранок: погаслий ліхтар, тополя гола, на підвіконні галасують горобці. Все звично. Тільки теорія чомусь уже не працює.
Зовсім…
