Колись, ще за часів, коли гривня тільки начинала дзвеніти в гаманцях, була у Києві жінка звали її Марічка Яремчук. Двадцять років Марічка була душею секретаріату: вела документи, відповідала на дзвінки, привітно посміхалася таким відвідувачам, що й слова доброго не заслужили, і готувала каву керівництву так досконало, що якось мало не стала завкафетерією. Та все одно опинилася під скороченням. Доля, що тут казати.
Тепер ось співбесіда. Вперше за двадцять років.
Марічка, стоячи у передпокої перед дзеркалом, веде саму з собою серйозну, ніби святкову, розмову. Костюм як треба. Зачіска тримається. Обличчя… що ж, обличчя як обличчя сорок шість років не сховаєш, та все ще тримається. Головне не нервуватись. Просто робота. Новий офіс, новий стіл, нові дзвінки.
Подруга Варвара запропонувала провести і, коли їхали у ліфті, напутньо сказала:
Ти тільки тримайся. Ти ж фахівець, двадцять років у справі це не дрібниці.
Двадцять років, переповторила Марічка. А все одно скоротили.
То й добре: досвід маєш. Не кожен такий стаж витримає.
Варваро, Марічка зітхнула. Поспішай вже до себе, бо й тебе на вихід відправлять.
Офіс розташувався на тихій київській вулиці, у чотириповерховій будівлі з колонами й скляними дверима. Охоронець у піджаку дивився суворо ніби на вході до якогось міністерства. Марічка випросталася, вдихнула київське повітря, видихнула, рушила всередину.
На ресепшені дівчина з прокуреними руками показує:
Керівник на вас чекає. Третій поверх, кабінет 302.
Третій поверх. Коридор. Двері з табличкою.
Марічка постукала, зайшла.
І завмерла за столом сидів Андрій.
Її колишній. Той самий, якому вона колись колола виламку з пальця, годувала пиріжками перед сесіями, якому пробачила таке, за що інші не прощають. Після якого вона три роки не знаходила спокою уві сні.
Він дивиться на неї. Вона на нього.
Пауза була така, після якої або йдуть, або лишаються. Третього не дається.
«Оце, майже спокійно міркувала Марічка, називається долею з почуттям гумору».
Андрій виглядав чудово. От що боляче.
По-справжньому. За останні вісім років Марічка уявляла, що якось випадково зустріне колишнього чоловіка, і він буде як огірок після соління зморщений, пожовклий, ну або бодай з животиком. Щось же мало змінитися за стільки часу у людині, яка так уміла дошкуляти.
Не тут то було.
Андрій за директорським столом, у витриманому піджаку, із стрижкою «як у чиновників», із виразом, ніби з сумлінням усе давно зясовано на користь компромісу. Скроні трохи посивіли. На столі ноутбук, блокнот і маленький кактус. Кактус аж символічно.
Марічко, сказав він. Не «пані Маріє», не «добрий день», а просто як ніби розійшлися вчора після родинної вечері.
Привіт, Андрію, відповіла вона.
Андрій показав на стілець. Марічка сіла, обійнявши сумочку. Важливо було тримати щось у руках, хоч би й сумку.
Анкету я вже подивився, кивнув він.
Чудово.
Двадцять років у секретаріаті. Вражаюче.
Так.
Говорив діловито, рівно, не дивлячись їй в очі як уміють, коли все розуміють, та кажуть, що нічого не памятають.
«Добре, гра в професіоналів, вирішила Марічка. Ну то й гаразд»
Розкажіть про попереднє місце роботи.
І закрутилось.
Розповідала без поспіху, спокійно, твердо про обовязки, документообіг, програми, колектив. У голові ж крутилися зовсім інші діалоги.
Той самий чоловік… Це ж той, хто казав: «Ти мене не розумієш» і пішов до Софії з бухгалтерії.
Якими програмами користувались?
Марічка перераховувала, а в голові звучало: це ж той, через кого три місяці не могла нічого їсти а ще пів року нормально спати.
Ваша участь у переговорах із партнерами була передбачена?
Так, на етапах узгодження договорів і організації ділових зустрічей із керівництвом.
Ось він, сидить, у піджаку.
Андрій кивав, щось занотовував чи робив вигляд. Марічка поглядала на ручку і думала: яке ж підступне життя, навіть трохи знущальне.
За вікном тихий київський провулок, листя жовте по асфальту жовтень, як годиться. А тут, в кабінеті, вісім років, розлучення, суд за квартиру, ще один за дачу, ночі дзвінків Варварі, коли не могла вимовити ані слова.
І він. З кактусом.
Чому ви пішли з попередньої роботи? спитав Андрій, професійно, без емоцій.
Скорочення, відділ повністю ліквідували.
Розумію. Ви вільно взаємодіяли з керівниками?
Так, пряме спілкування із генеральним і радою директорів.
Вмієте зберігати конфіденційність?
Вмію.
Андрій подивився прямо. Декілька секунд, і Марічка не відвела погляд ні нападків, ні агресії, просто рівно дивилась у відповідь.
Добре, сказав він, поклав ручку. Пропоную продовжити розмову в неформальній обстановці. Може, кави?
Оце Марічка й відчула: щось зрушилось. Не страх, а наче підсвідомий сигнал от зараз говоритимете по-справжньому, по-людськи.
Я не проти, спокійно відповіла.
Андрій встав, підійшов до кавоварки біля вікна, стояв спиною. Марічка дивилась на потилицю з відчуттям: ось-ось почує щось важливе чи незручне саме для цього і кличуть на каву.
Машина глухо пшикнула, загуркотіла.
Ти гарно виглядаєш, кинув Андрій, не обертаючись, перейшовши раптом на «ти».
Марічка не відповіла.
Він подав горнятко, сів навпроти.
Без жартів.
Марічка глянула на нього і на каву.
Дякую, відповіла рівно.
Андрій помовчав.
Марічко, хочу дещо сказати. Не як директор, а як людина, яка тебе знає.
«А це вже цікаво», подумала вона. Небезпечно, але цікаво. Як коли штурман виходить до пасажирів з виглядом, що зараз скажуть щось не зовсім обовязкове, але для багатьох суттєве.
Я радий, що ти прийшла саме сюди, зізнався Андрій.
Випадковість, відрубала Марічка.
Може й так. Усміхнувся. Але я радий. Серйозно. Ти професіонал, це видно одразу. Саме та людина мені потрібна.
Добре.
Але я хочу, пауза. Він підбирав слова, наче ступав по льоду. Я хочу, щоб ми правильно розуміли одне одного. Від самого початку. Щоб без тягаря минулого. З чистого аркуша.
Ось і все.
Марічка поставила чашку.
«Чистий аркуш». То так це називається. Вісім років і «чистий аркуш». Розлучення чистий аркуш. Місяці, коли не могла їсти теж чистий аркуш?
Секунда. Дві. Дивилась на нього тверезо, так, як дивишся на річ, яку треба розглянути з усіх боків, перш ніж обрати.
Андрію, промовила. Ти маєш на увазі, що пропонуєш мені роботу, якщо забуду все, що було?
Його брови сіпнулись.
Я пропоную почати з початку. Це різні речі.
Ні, відрізала Марічка. Одне й те саме.
Тиша. Кактус незворушно коловся на столі.
Розумієш, продовжила вона, я не бачу сенсу ворушити минуле. Ні бажання, ні часу. Але й удавати, що його не було, не буду. Воно було. Це мій досвід, а не сторінка, яку можна перегорнути, як заманеться.
Андрій мовчав.
Я прийшла на співбесіду, сказала Марічка. Не на вечір спогадів. Якщо потрібен професійний керівник секретаріату із двадцятирічним стажем можемо обговорити деталі. Якщо шукаєш людину, яка прикидатиметься, що вісім років тому нічого не сталося це не я.
Взяла каву, зробила ковток. Кава була добра і це вона відзначила майже з неприхованим задоволенням.
Андрій мовчав. Дивився на неї із поглядом, який Марічка впізнала не зразу це було повагу.
Ти змінилася, сказав він.
Аякже, погодилась Марічка. Вісім років минуло.
Андрій підвівся, підійшов до вікна, подивився на провулок. Потім обернувся.
Марічко, вже зовсім тихо. Я знаю, що був неправий. Ти права: це не чистий аркуш. Це було, і мої вчинки того не варті.
Марічка здивовано мовчала.
За ці вісім років стільки разів програвала зустріч уявно з образами, із прохолодною байдужістю, навіть з демонстративними жартами. Та щоб просто і прямо «я був неправий» такого варіанту не було.
Приємно це чути, відповіла вона по паузі. Хоч і пізно.
Так. Запізно.
Тиша стала іншою щирою, по-людськи мякою. Як після відвертої розмови.
Щодо посади, зітхнув Андрій. Хочу запропонувати тобі місце керівника адміністративного департаменту. Вище, ніж секретаріат. Гідні умови. Рішення за тобою.
Марічка подумала.
Я дам відповідь згодом.
Добре.
Встала. Взяла сумку. Андрій теж встав просто по-людськи, вже без чиновницької манірності.
Марічко, сказав, коли вона йшла до дверей.
Вона озирнулась.
Дякую, що не пішла зразу, коли мене побачила.
Марічка замислилась на мить.
Я й сама не очікувала, що лишуся, чесно відповіла.
У коридорі Марічка зупинилася, з хвилину постояла біля дверей із табличкою.
На вулиці на неї чекала Варвара з паперовим стаканчиком автоматної кави.
Ну як? відразу спитала, вчитуючись у вираз обличчя.
Запропонував посаду, сказала Марічка.
Гарну?
Так. Керівник адміністративного департаменту.
Ого. А директор хто?
Андрій.
Варвара дивилася довго.
Андрій? Той самий Андрій?!
Колишній, уточнила Марічка.
І що далі?
Сказала, що подумаю.
Взяла стаканчик, зробила ковток. Кава автоматна, звісно, далеко не така, як у кабінеті, зате наче рідна.
Вони пішли провулком. Листя жовтіло і шаруділо під ногами так і належить у жовтні. Сонце світило не для тепла, а так, для присутності.
Але це вже мій вибір. Не його, майже усміхнулась Марічка. Мій. Точно.
