Уявляю я, ніби в чудернацькому сні, якось дивом купила собі маленьку квартиру в курортному місті одразу біля Чорного моря. Відтепер живу там, а колись ніхто з моєї родини навіть не цікавився моїм життям не питали, як справи, чи жива, чи здорова, чому працюю вже пять років без жодної відпустки.
Я зазвичай гостинна, люблю частувати людей, дозволяю переночувати у мене, але як тільки хтось починає зловживати моєю добротою стрес огортає мене, мов ранковий туман над морем. Де ж та тонка грань між гостинністю та тією дивною мрією про самотність у власному домі, коли хочеться, щоб всі просто зникли?
Не завжди рідні чи друзі зявляються у домі багатого чи власника житла в мальовничому місці. Але коли квартира при морі паломництва не закінчуються. Так і в мене: одного разу до мене навідалася Ганна, що тяжко дихала, ніби всередині палало вогнище. Її оглядали медики, а підсумок був все у нормі. Проблема ховалась прямо під поверхнею сну: ґрунтовний стрес, до якого Ганна вже звикла.
Корінь цієї історії в покупці квартири. Ганна була настільки довірлива, що віддала мамі запасні ключі від житла. Думала, так буде правильно. Мама мешкала у Львові, чотири години потягом від Одеси, але охоче приїжджала в гості. Ганні доводилось покидати роботу, щоб зустрічати її.
Щоб уникнути метушні, Ганна дала мамі ключі, і здавалося, проблема вирішилась. З початку все було добре. Але згодом мама почала зявлятися не одна, а з родичами, знайомими, навіть сусідами з її будинку.
«Ганно, ти так добре влаштувалася! Нам треба віддячити добром за добро, впусти пожити», казали гості.
Чоловік Ганни, Ярослав, постійно їздив у відрядження й не бачив нескінченного потоку родичів. Ганна щиро думала, що робить правильне, робить добро. Хоч квартира невеличка, нею користувалися всі, а мама раділа, допомагаючи людям через руки доньки, не витрачаючи власних грошей.
Ганна тягнула материнські витівки, тісно обіймаючись з чоловіком в маленькій кімнаті, поки у іншій шикувалися гості. Ганна всім накривала стіл, готувала, навіть знайшла собі другу роботу, бо гривні танули швидше, ніж сіль у дощову воду. Потім настав карантин, чоловік лишився без роботи й постійно вдома. А гості вперто не боялися хвороб, приходили як до храму лишалися без попередження.
Ярослав урвав терпіння і суворо сказав:
«Або ти забираєш ключі у мами й забороняєш їй приводити людей, або я піду від тебе».
Ганні було важко: мама виростила її слухняною, але вона не хотіла втратити чоловіка. Тож наважилася поговорити з мамою.
Мама почала звинувачувати доньку в безсердечності, навіть симулювала серцевий напад, переконуючи, що Ганна винна. Маніпуляції як нічні потвори у сні сипались із усіх боків, але Ганна була непохитна.
Мама не захотіла повернути ключі й оголосила: «У мене більше нема дочки! Не хочу тебе знати!» Врешті-решт, Ярослав поміняв замки. Бо хто зна, кого ще призведуть ті несподівані гості. Кілька разів вони стукали й заходили привітатися, але двері залишались зачиненими годування нескінченних родичів неприємна робота.
Ганна сумувала за втраченою материнською любовю, але відчувала полегшення. Знову лишалося достатньо гривень. А болі в грудях зникли, ніби їх прибрав морський вітер, коли вона перестала догоджати мамі на власну шкоду.
