Я нахилився до вівчарки. Вона глянула на мене приреченим поглядом та відвернулася. Сподіватися вона вже давно розучилася. Надто добре знала людей
На нашій вулиці їх усі звали просто собача зграя. Але я завжди виправляв сусідів: «Це не банда. Це пятеро собак, які тримаються разом, щоб вижити».
Серед них головна стара вівчарка, видно, колись була домашня. Ймовірно, її залишили старі господарі, поїхали, навіть не озирнувшись. Саме вона зібрала навколо себе решту: охороняла, вела, не давала цій малій вуличній сімї розпастися.
Я підгодовував їх щодня. Вранці по дорозі на роботу, ввечері коли повертався додому. І завжди, лише я зявлявся в кінці вулиці, пятеро хвостів хто колечком, а хто опущений починали метляти, мов гвинти. В очах у них було стільки радості, що серце стискалося. Вони підскакували, тикалися мокрими носами в долоні, лизали руки. У тих поглядах було все: вдячність, довіра, надія.
На що може сподіватись собака, яку вже раз покинули на вулиці помирати? І все ж вони чекали, вірили, любили. Тому я ніколи не виходив до них з порожніми руками вони зустрічали й чекали.
Але того ранку до моїх ніг підбігли лише четверо. Вони скиглили й тривожно озиралися на дальній кут вулиці. Я відразу все зрозумів біда.
Важко зітхнувши, я набрав на роботу й попередив, що затримаюся.
На самому краю довгої вулиці, в спальному районі десь на околиці Львова, під кущем лежала стара вівчарка. Її збила машина. На цьому повороті водії часто летять, не знижуючи швидкість. Цього разу не пощастило.
Чотири собаки підвивали й заглядали мені в очі я був єдиною людиною, якій вони ще вірили.
Я нахилився до вівчарки. Сльози текли з її очей. Вона глянула на мене і відвернулася. Надіятися вона розучилася раз і назавжди. Людей знала надто добре. Турбувала її лише одна річ що станеться з чотирма, за яких вона відповідала.
Отак Боляче? тихо спитав я й знову дістав телефон.
Погодився з начальником на відгул, підїхав машиною й обережно переніс собаку на заднє сидіння. Четверо її подружок стрибали поруч, тулилися до рук ніби дякували.
У ветеринарній клініці лікар уважно оглянув вівчарку і зітхнув:
Краще приспати. Забагато переломів. Шансів вижити мало, лікування дороге…
Але шанс є? не дав я йому договорити.
Шанс є завжди, визнав лікар. Але вона страждатиме. Чи є в цьому сенс?
Є, твердо сказав я. Для мене є. А отже, і для неї. І ще… на неї чекають чотири собаки. Як я потім їм у вічі дивитимусь?
Доктор вдивився в мене й кивнув:
Тоді починаємо.
Через тиждень я забирав вівчарку з клініки. Увесь цей час чотири собаки не відходили від мого підїзду. Їхньої радості, коли я повернувся з нею, не передати словами навіть поранена вівчарка пожвавішала й потяглася лизнути своїх подруг.
Я заніс її в дім, а потім вийшов до інших і влаштував їм цілу промову: що дім це відповідальність, що тепер не можна багатьох речей, до яких вони звикли на вулиці.
Вони сиділи мовчки і уважно слухали. Я раптом замовк, подивився на них і всміхнувся:
То що, чого чекаємо? Заходьте.
І відчинив ворота.
Вівчарка одужувала дивовижно швидко. Весь час намагалася піднятися й піти до своїх подруг, а я пильно стежив, щоб вона не перевтомлювалася. Коли кістки зрослися і вона впевнено стала на лапи, я одягнув на неї особливий нашийник позолочений, з маленьким дзвіночком.
Зараз я виходжу на роботу раніше. Йду довгою порожньою вулицею, веду на повідках пятьох собак: чотирьох маленьких, кумедних, із хвостиками-бубликами, і одну велику стару вівчарку в золотому нашийнику з дзвіночком.
І треба було б бачити, як вони озираються довкола. У них зараз є дім. А вона має нашийник. І йде вівчарка, гордо піднявши голову.
Вам, можливо, й не зрозуміти, адже у вас ніколи не було такого нашийника з дзвіночком. А будь-який собака зразу впізнає: так ходить та, кого поважають.
Так ми й ідемо людина, яка не пройшла повз, і пятеро собак, які не втратили надії і любові, навіть після зради людиною.
Ідуть і радіють. Чому саме не знаю. Може, одне одному. Може, сонячному дню. А може, просто тому, що у цьому світі ще залишилася любов.
Дивишся їм у очі і розумієш: поки існують такі очі, не все втрачено.
Ось так я навчився навіть коли світ здається байдужим, не варто розчаровуватися у доброті. Надія повертається, коли даєш її комусь ще.
