Мій чоловік і я всиновили дворічну дівчинку з українського дитячого будинку. Багато хто радив нам не робити цього, але ми вирішили йти за покликом серця.

Я ніколи не бачила свого батька, а мама навідувала мене рідко. Лише значно пізніше виховательки розповіли мені, як я потрапила до дитбудинку. Мені було близько року, коли я захворіла на запалення легенів. Знесилена, я перестала навіть плакати. Мовчки лежала у ліжечку кілька днів і повільно згасала, поки моя сумна мати пила горілку в сусідній кімнаті.

Я зявилася на світ у родині, де мати любила алкоголь. Вона могла пити цілими днями поспіль, і дзенькіт пляшок не давав мені заснути ночами. Сусіди вже давно скаржилися на дитячий плач, тому якось мама відвезла мене до лікарні. Коли медсестра зайшла у палату, щоб оглянути мене, побачила, що я палаю у вогні. Моя дитяча сорочка зайнялася, і тільки троє змогли загасити полумя. Мене швидко доправили в реанімацію, де лікували опіки. За час, поки я лежала у лікарні, мама жодного разу не прийшла провідати мене.

Та щастя, яке я знайшла в дитбудинку, залишалося зі мною й після народження моєї першої дитини. Я отримала освіту й престижну роботу, мала простору, гарно оздоблену квартиру в Києві. Це місце наповнювало мене радістю. Ми з чоловіком створили майже чарівну родинухоч і сурогатну. Єдина проблема: нам бракувало ще однієї маленької душі…

Згодом ми з чоловіком всупереч порадам друзів та родичів удочерили дівчинку з дитбудинку, їй було два роки. Мені говорили: Не ризикуйте, це може бути небезпечно, але ми не слухали. Ми забрали її з собою, коли переїхали до Львова, і, хоча боялися спадкових хвороб, вона була й залишається абсолютно здоровою і щасливою.

Сьогодні я щоденно вдячна Богу за те, що маю власну думку і не піддаюся чужому впливу. Жодне попередження лікарів не здійснилосямоя дитина росте здоровою. Мені здається, забувати про справжню причину труднощів так легко: казати, що хвороби виникають лише через погані гени. Мовляв, середовище і турбота не мають значення, винні лише біологічні батьки. Але що насправді потрібно дитиніце любов і відчуття, що вона тут потрібна, щоб стати доброю людиною.

Наближається пятий рік від дня, коли ми всиновили Соломію, і страх проймає мене. Я люблю її так само міцно, як і рідного синаобидва вони моя родина. Та десь глибоко гризе думка, що Соломія може дізнатися про своє всиновлення і сильно засмутиться. Як почати цю розмову, якщо вона запитає? Чи зрозуміє? Це лякає ще більше, ніж те, що про це їй може розповісти хтось інший раніше за мене.

Оцініть статтю
ZigZag
Мій чоловік і я всиновили дворічну дівчинку з українського дитячого будинку. Багато хто радив нам не робити цього, але ми вирішили йти за покликом серця.