Я з чоловіком досягли всього власною працею, тоді як наші молодші брати й сестри отримали щедру підтримку від батьків. Ми не відчуваємо, що нам щось повинні, але водночас вважаємо, що батьки не зобовязані утримувати молодших дітей усе життя. Нам незрозуміло, чому таке різне ставлення. Памятаю, тато подарував братові нову машину, а собі залишив стару. Після весілля брата ми дізналися, що він з дружиною переїхали у простору квартиру в центрі Києва, яку їм віддали у спадок від дідуся.
Різниця у віці між мною та братом десять років, але до його весілля батьки поводилися з нами, наче ми чужі. Коли ж брат повідомив радості про майбутній шлюб, батьки відразу ж віддали їм цю шикарну квартиру без зайвих питань і обговорень.
Я якось наважилася запитати у мами, чому так чому брату вони дали все, а мені з чоловіком нічого не перепало. Відповідь її була розчаровуюча: «Ти ж навіть не просила допомоги. Не бачиш у якому стані ваша квартира? Ти хоч помічаєш, що у вас навіть власної автівки немає?» У той момент мене накрили спогади: як ми з чоловіком наново будували родинне життя без додаткової підтримки, покладаючись лише на друзів. Коли народилася наша донечка, ми переїхали до напівпорожньої оселі самі купували і меблі, і усе для дитини. Все було настільки складно, що я боялася кликати лікаря, коли маля хворіло, аби не повідомив соціальну службу про наші побутові умови.
У той же час невістка сестра чоловіка була улюбленицею в своїй родині. Свекри перебралися жити у передмістя, щоб дати доньці київську квартиру для особистого простору, хоча їм самим було важко щоденно якщо треба їздити з села до Києва. Проте й після цього вона повністю залежала від них навіть їжу собі не готувала: щотижня приїздили батьки, набивали її холодильник домашньою їжею, лиш тоді їхали назад додому.
Я ще раз спитала у мами, чому так чому ми завжди були на других ролях, чому все найкраще для брата. Відповідь лиш знову боліла: мовляв, самі не просили, хоча вона чудово знала, як нам важко. Її слова залишили по собі глибоку образу, і досі важко пробачити цих подвійних стандартів мені й чоловікові.
Зрештою, ця нерівність у ставленні, коли батьки віддавали перевагу моєму молодшому братові, залишила по собі біль та образу. Дуже важко прийняти, чому нас з братом судили за різними мірками це породило відчуття несправедливості та гіркоти, що не проходить і досі.
