Шість місяців тому в нашій родині сталася велика біда: помер мій батько.
Через деякий час після похорону нас відвідав брат тата, мій дядько Сергій. Він приходив до нас дуже рідко. Між татом і ним було мало спілкування; вони не сварилися, але й не були друзями. Їх відносини завжди були холодними, кожен жив окреме життя.
– Як пройшла твоя дорога? – спитав я. – І чому ти на «ти» до мене? Бо я твій улюблений дядько! – відповів дядько Сергій, усміхнувшись, наче справді був моїм улюбленцем.
Дядько не попередив про свій приїзд, і ми зовсім не готувалися його бачити. Власне, ми не чулися з ним з часу похорону тата. Він навіть не зателефонував жодного разу. І ось зненацька зявився.
Коли ми сіли за чай, він спитав: – Як будемо ділити спадщину? Ми троє? Більше нікого не буде? – Яку спадщину? – здивовано спитала мама, коли трохи опанувала себе.
У спадок залишився нам гарний київський апартамент, велика затишна хата на Полтавщині та дві машини. Мама намагалася переконати мене продати хату й купити квартиру у місті, де я навчався. Але я взагалі не бажав поспішати з цим: ми вирішили не робити різких кроків.
– Яку спадщину? Та ту, яку залишив мені брат! – відповів він. – Ти ж розумієш: якби Марія та я не були тут, ти б отримав усе. Тому ви не маєте права претендувати ні на що! – Але ж я його брат! Я маю право на спадок! – Та ні, не маєш! Закон на нашому боці! – А якщо це несправедливо?
Дядько Сергій був дуже хитрий: він прекрасно знав, що за законом йому нічого не світить, тому почав тиснути на нашу совість. Ми ж не бачили жодної логіки ні в його словах, ні в поведінці. Мій тато і його брат Сергій ніколи не були близькими, йому не було жодного діла до татової власності.
Коли батько став хворіти, він одразу сказав нам, що усе має залишитися мені і мамі. Він не збирався ділити своє майно з кимось іншим.
– І абсолютно спокійно, Сергію, з тобою теж! Ти ж прекрасно знаєш, що ніколи не був близьким братом! – Так воно і є! Це ніби в поганому фільмі: чоловік одружується, а дружина забирає все. А батьки, брати, сестри, племінники нічого не отримують!
Дядько почав тиснути на почуття провини. Він вимагав поділити майно між трьома. – До побачення! Ми не будемо більше розмовляти з тобою про це! – сказала мама.
Після його відїзду ми з мамою зачинили хату й переїхали до квартири у Києві. Ми добре знали дядька Сергія, розуміли, що він не дозволить нам спокійно жити. Адже був привід для боротьби великі гроші: третина елітної хати, третина квартири у центрі Києва та третина двох автівок. Це чимала сума у гривні.
Дядько подав на нас до суду. Він сподівається на перемогу. Але закон на нашому боці. Що він сподівається здобути?
