Закляті вороги
Олексій тільки ліг, щоб трохи перепочити, як зненацька крізь відчинене вікно залетів лютій гавкіт його пса. Зазвичай Тобик мовчазний, але сьогодні весь ранок не вгаває не просто гавкає, а якось з особливим злістю.
Олексій вже не раз виходив у двір, та все нікого підозрілого не бачив.
Думав, мабуть, сусідські собаки пробігали, ось Тобик і зірвався на них.
Такий він у нього не любить чужих біля власного обійстя. Й не дивно: коли Олексій виходив на подвір’я, навкруги вже нікого не було.
Від такого голосного собачого гавкоту у будь-кого серце в пятки втече! Бач, сусідські песики й ан ноги взяли.
Вони ж не знали, що «медвідь», як часом жартував Олексій, сидить у вольєрі. Олексій вдень завжди тримав Тобика там аби не було лиха.
А ось коли темнота спускається тоді випускає на волю. Як кажуть, хто зайде сам винен!
Колись хотіли до його двору пробратися троє невдалих крадіїв з сусіднього села.
Один загубив штани зачепились за гострий верх калитки, другий під парканом залишив кросівку, а третій взагалі виліз на дерево, найвищу гілку.
Дільничному довелося кликати рятувальників хлопець сам не міг злізти. Тобик тоді непогано налякав запамятають назавжди.
Та головне пес без причини не гавкав. А тут мешкав так, ніби з ланцюга зірвався.
Тобик, тиха тобі вже! крикнув Олексій, підвівшись і підійшовши до вікна.
Пес втих, але за кілька секунд знову почав шалено гавкати.
Олексію довелося йти у двір, аби розібратися, чому його величезний кавказький вівчар вирішив так розлютитися.
Як і думав на подвір’ї нікого. Тобик одразу змовк, побачивши господаря.
Ну що ти тут соловєм розспівуєшся? всміхаючись, запитав Олексій, наближаючись до вольєра.
Тобик радісно виляв хвостом і винувато поглянув на свого господаря.
Розумів, що не дав відпочити, але ж не просто так він гавкав!
Тут Тобик кинув погляд у бік калитки і знову прорізав повітря дзвінкий гавкіт.
Олексій миттєво обернувся й помітив, як щось сіре й невелике зі швидкістю блискавки метнулося убік. Швидко підбіг до калитки, вибіг на вулицю і побачив…
… звичайного кота.
Він дивився так зухвало, самовпевнено й навіть трохи насмішливо.
Що ти тут забув, друже? усміхнувся Олексій. Я тобі, як людина коту, кажу: не шастай тут, бо Тобик… він котів як огня боїться. Якщо впіймає…
Кіт демонстративно скривився, і Олексію здалося, що навіть посміхнувся.
«Піймає, кажеш?» ніби читався у котячих очах. «Та він швидше за мною не встигне навіть з вольєра, я вже за парканом. Годі годувати твого товстого пса!»
Олексію стало трохи кривдно за свого пса, коли вуличний кіт так граційно присоромив його.
Геть звідси! махнув рукою Олексій на кота й зайшов у двір, зачинивши калитку.
І як ви думаєте?
Послухав кіт чоловіка? Звісно, ні. Навпаки почав приходити щодня!
Ходить по двору, біля вольєра сідає, наче він тут хазяїн. А Тобик тільки й може гавкати на нього.
Олексій спочатку вибігав, щоб прогнати нахабу. Та тільки заходив до хати кіт знову з’являвся.
Нічого не міг з ним зробити.
Після маленької «перемоги» кіт зустрів себе «царем двору».
Якось навіть шмат м’яса з миски собаки вкрав миска ж стояла у вольєрі! Тобик безсиллям лежав в кутку, і сірий скористався моментом.
І демонстративно жував той шмат прямо на очах у великого пса.
Олексій бачив це на власні очі. Від обурення так і закипів.
Ото ти… пробурмотів сердито Олексій. Ну, побачиш, як я тобі «запамятаю». Ще пошкодуєш, що зачепив мого пса!
Вирішив Олексій: не буде більше вдень зачиняти Тобика у вольєрі.
Точніше буде, але дверцята залишить відчиненою, щоб при потребі пес міг сам її відкрити лапою і вибігти.
«Нехай наведе лад у дворі…» подумав Олексій.
Вже той кіт дістав і Тобика, і Олексія. Жодного спокою від нього!
Але в той день, коли з Тобиком чекали гостя, сірий кіт не прийшов.
То відчув щось, то трапилось щось з ним… невідомо. Геть образливо Олексій такий хитрий план вигадав, а сірий не зявився. Й наступні два дні теж не пришов.
Тобик з подивом дивився на господаря, а Олексій лише знизував плечима.
Може, й добре, що кіт більше не приходить? всміхнувся Олексій. Тихо тепер, спокійно.
Хоча, якщо правду сказати, Олексій лукавив.
Він, як би так сказати… Загалом, скучив за тим шкідливим котом. Звучить дивно але так і було.
І Тобик звик лаяти на свого заклятого ворога, роздратовано спостерігати за котячими витівками.
Тепер стало нудно
Через кілька днів Тобик почав поглядом просити Олексія, чи не можна пошукати кота.
Підійшов, дивиться і все ясно господарю.
Думаєш, щось трапилось з нашим сірим розбійником? задумливо спитав Олексій. Ну, з характером таким легко в халепу втрапити. Добре, Тобик, підемо на дорогу, подивимося, чи немає нашого кота.
Олексій відкрив калитку й вийшов на вулицю, зупинився біля машини та роздивився навсібіч.
Тобик вийшов слідом, крутив пухнастою головою ніби також шукав.
Ще й пильно нюхав повітря, намагаючись вловити знайомий ненависний собачийому запах кота.
Складно, бо запах гною із сусіднього двору перебивав усе.
Олексій пройшов вулицею в один бік, тоді у другий, повернувся до калитки й вже хотів заганяти пса у двір.
Ну скільки тут їх можна стояти?!
Раптом він, однією рукою тримаючись за калитку, завмер. Просто поруч щось дивне Олексій чітко почув, як хтось верещить котячим голосом і як злісно гавкає пес.
За хвилину на дорогу вибіг кіт той самий сірий. Біг через курну вулицю, прихрамуючи на лапу. В слід за ним пес.
І не якийсь там звичайний, а породистий, з міста доберман.
Олексій знав, чий це пес. Щороку з міста приїжджає родина з собакою цей доберман їхній. Вочевидь, сірий кіт вирішив понервувати «міського» так, як робив із Тобиком, але щось пішло не так.
Доберман, схоже, й вкусив. Бо на сірій шерсті Олексій помітив бурі плями.
Поки Олексій дивився на кота, про Тобика й зовсім забув.
А той, не питаючи дозволу (бо раніше такого не дозволяв собі), кинувся до кота.
Тобик! Куди ти?! перелякано крикнув Олексій, уявляючи, що буде з котом. Уже доберман наламав йому, а ще й Тобик додасть! Тобик, стій!
Але пес не слухав господаря. Швидко набрав швидкість і мчав на кота.
Кіт зупинився у повній розгубленості посеред вулиці.
Напевно зрозумів, що його безтурботне життя на волосині чи, пак, на шерстинці.
І знаєте, що було далі? Звісно, знаєте. Один Олексій ще не здогадувався.
Тобик зупинився поруч із переляканим котом, обнюхав його, а потім…
… з риком лева кинувся на добермана, що біг за котом.
Погнав його аж до кінця вулиці. Добре, що доберман швидко зорієнтувався, розвернувся, прижавши вуха.
Бо інакше не поталанило б. В селі не було такого пса, щоб міг з Тобиком впоратися.
Кіт скористався моментом і зник. Олексій за псовим ривком стежив, тож не помітив, як сірий хуліган зник.
А вечором, коли він вийшов у двір годувати Тобика, у нього ледь миска з рук не випала кіт був тут. Живий і здоровий, з очима, повними вдячності. Він притулив голову до лапи Тобика і тихо муркотів, щось бурмочучи.
А Тобик так глянув на Олексія, що той розсміявся.
«Вибач, господарю, але я його врятував тепер мушу дбати про нього», читалося в погляді пса.
Це не жарт.
Тобик справді став особистим охоронцем сірого кота.
Він навіть дозволив коту їсти із власної миски нечувана щедрість для серйозного й хмурого пса! Але сірий зміг розтопити лід у серці собаки. Тепер вони не закляті вороги, а справжні друзі.
І якщо думаєте, що історія закінчилась даремно!
Справа в тому, що Олексій разом із котом поїхав до Львова, аби ветеринар оглянув поранену лапу й стегно. Рана була серйозна без лікаря не загоїти. Ветеринар наклав шви. Після такого кіт, звісна річ, лишився у Олексія.
І Олексій доглядав за ним, і Тобик очей з кота не зводив хоча ще не так давно вони ладні були його розтерти. Ось так буває у житті.
Через певний час біля калитки зявилась красива молода жінка.
Тобик хотів було на незнайомку загавкати, але зрозумів, що налякає і лише трохи буркнув. Олексій почув, вибіг з дому і…
Д-д-доброго дня… привітався він із гарною незнайомкою. Ви до мене?
Жінка почала питати, чи не бачив Олексій випадково сірого кота неподалік.
Чи, може, він до вас у двір заходив? У мене, знаєте, дуже зухвалий кіт. Я намагалася його тримати дома, але мій Тимоша весь час тікає й шастає до вечора. В квартирі в місті сидів спокійно, а тут, у селі як з ланцюга зірвався. Зазвичай повертався щоразу, я його мила, годувала, а вже декілька днів нема і не знаю, що думати.
Можливо, я знаю, де ваш Тимоша, усміхнувся Олексій. Заходьте у двір. Мого пса не бійтеся він вас не троне.
До вашого пса?! Навіщо?
Побачите самі.
Жінка сумнівалася, але Олексій мав щирий добрий погляд вона й погодилась. Коли підійшла до Тобика й подивилась, хто там поряд із ним, аж ахнула.
Тимоша! Як ти тут опинився? Що сталося? стривожено мовила вона, помітивши перевязану котячу лапу та стегно. Тоді зирнула на Олексія: Це ваша собака вкусила?
Ні-ні, що ви! сконфужено заперечив Олексій. Навпаки, ми врятували вашого кота.
Від кого?
Якщо маєте час, розкажу все. Цікаво буде, я впевнений.
Олексій усе розповів Ользі (так вони й познайомились), а вона довго сміялась.
От диво… Тимоша мій нерви вам мотав, а ви його врятували.
Такі ми з Тобиком добрі душі, всміхнувся Олексій. Тепер ваш кіт одужує. І морально, і фізично. Став справжнім лапунцем. Нам з псом більше не заважає.
Він завжди таким був… Просто свіже сільське повітря вплинуло. А може, образився, що менше уваги йому приділяю доглядаю за мамою після інсульту, вчимося ходити заново. Процес нелегкий
Приходьте в гості, якщо що, непевно промовив Олексій. І разом з котом.
Я подумаю над вашою пропозицією, кокетливо відповіла Ольга.
А через пів року вся сільська громада святкувала весілля Олексія з Ольгою. Тимоша й Тобик теж були присутні, як і доберман, що вкусив кота.
Доберман впізнав сірого й спочатку поглядав косо, але зустрівшись поглядом з Тобиком, відразу зробив вигляд, ніби помилився. Ось така історія.
