НАРЕЧЕНА
Ярина побачила, як її наречений із спотвореним від злості обличчям вдарив Марусю, яка випадково стала брудною лапкою на його білі кеди. Куля хотіла заступитися за подругу, але отримала тріскучим шкіряним повідком прямо по морді. Тепер дівчина зрозуміла, чому її коти й собаки так не терплять Максима.
Ярина сиділа біля вікна, заглиблена у думки. За вікном київської багатоповерхівки ранній зимовий вечір засклив освітлені вікна, але їй було байдуже, світло зараз чи темно. У неї було про що поміркувати.
Здавалося б, у неї є все: своя квартира на Троєщині, непогана робота, живе не гірше за інших. Та особисте життя, ніби назло, складається зовсім нескладно. Годинник цокає, подруги зі школи давно при дітях та чоловіках, а вона все сама. Невже так і стане старою дівою, хоч і симпатична, і розумна? Ярина з болем дивилася на своїх пухнастих втішників, які зігрівали її любовю щовечора.
Батьки Ярини пішли з життя дуже рано, один за одним, і донька стала жити з бабусею Оленою в Оболоні. Вона тоді поклялася, що стане медиком. Після школи подала документи до Київського медуніверситету, але конкуренцію не пройшла. Тож поступила до медичного коледжу, відділення «фельдшер», потім кілька років працювала на «швидкій».
Бабуся зі сльозами переїхала до хати у приватному секторі на Лісному, аби улюблена онука могла навести лад у своєму особистому житті а воно все не складалося.
У дитинстві Ярина мріяла про котика та собаку, та у мами була алергія. Усе з’ясувалося, коли дівчинка притягла радісно з вулиці рудого худого котика у матері одразу стався напад астми, а Пряника довелося відвезти до бабусі. Коли батьків не стало зявився ще один котик, Тишко, підібраний біля смітників. Собаку тоді бабуся заводити відмовлялась боялась відповідальності.
Тепер, замість супутника життя, в Ярини була ціла компанія вірних, лагідних друзів, без яких день здавався б зовсім порожнім. Куля помісь вівчарки, яку дівчина віднайшла замерзлою під “АТБ” біля Оболонської площі. Її намагалися вигнати охоронці, а Ярина розпачливо запхала щеня до рюкзака і кинулася додому.
Куля була неймовірно жвава, обігнала б навіть електричку за цю реактивність і отримала кличку. Відразу подружилася з Тишком.
На цьому все не закінчилося. Згодом у квартирі зявилася такса Маруся. Сусіди з сусіднього підїзду, переїжджаючи в новобудову на Печерську, вирішили, що місця для собаки серед паркету й італійських меблів не знайдеться лишили бідолаху взимку просто у дворі й поїхали.
Коротколапа розумна собачка тиждень ридала під підїздом, намагаючись прослизнути у тепло, доки Ярина не дізналася про трагедію від місцевих «собачників». Забрала додому й лікувала застуджені вушка. Маруся виявилася ідеалом домашньої собаки врівноважена, мудра, акуратна.
Вуха підмерзали щозими, і Ярина повязувала Марусі пухову хусточку з Косова. Та приймала «убранство» з гідністю старенької бабусі і викликала посмішки перехожих, семенячи поруч.
Кішка Перемислава Яківна прийшла до Ярини сама. Одного ранку, коли Ярина поспішала на нічне чергування, до неї підкотилася крижано-сіро-біла грудочка кішка, що вже не памятала смаку ласки. Дівчина завела мурку в підїзд, пригостила двома канапками з бринзою та ковбасою, й причепила записку: «Люди, ласкаво прошу не виганяйте її! Заберу з чергування якщо напаскудить, приберу. Ярина, кв. 23»
Вдома новеньку одразу назвали Перемислава Яківна на честь бабусі: кішка одразу впізнала своє імя. Гладка й сувора, вона швидко встановила свої порядки. Чистота, дисципліна. Щоночі «господиня» робила обхід житла, перевіряючи кожного.
Останнім у компанії з’явився мовчазний котик Василько, якого Ярина врятувала від ворон у Маріїнському парку. Він лишився тихим лагідним котом, завжди згідним із усіма.
Пятеро колишніх безпритульників жили дружно, не бажаючи турбувати свою господиню зайвими сварками. Ярина душі не чула в своїй компанії, хоча добре знала: не кожному нареченому сподобається така команда. Бабуся Оленка так і попереджала:
Ой, Яринко, ну куди ж тобі стільки? Дві собаки й три коти хіба це найде місце в чоловічому серці? Всі хлопці зараз гонорові, не кожен з ними миритиметься. Та й клопоту скільки…
То й добре, що не кожен, відказувала Ярина. Значить, не мій.
Так і сталося. З Ігорем вона зустрічалася пів року, щойно почала працювати на «швидкій» той не терпів тварин. Розставання стало полегшенням для Ярини.
Потім її життя увійшов Максим красень, чемпіон Київщини з плавання, майстер компліменту, допомагав вигулювати тварин, і до весілля здавалося рукою подати. Хоч з часом тварини почали його ігнорувати. Куля гарчала, Маруся ховалася, коти подалі, а Перемислава Яківна шипіла.
Якось Ярина, готуючи борщ, виглянула на балкон і побачила веселий зазвичай Максим кричить й злісно вдаряє Марусю за бруд на кедах. Куля кинулася захищати, та Максим і її не пожалів. Ярина вигнала Максима, не стримавши сліз.
То тобі боляче? А їм не? Як ти міг підняти руку на моїх тварин? Може, й мене так само? її голос тремтів, але вона трималася.
Та це так, для науки… щоб не бігали.
Забирайся й не повертайся більше!
Та й добре, не прагнув у твій зоопарк! кинув Максим, зло регочучи. Дармоїди…
Ярина важко переживала крах мрій, довго не могла відійти від отруйних слів колишнього. За рік знання так звикла уявляти Максима своїм майбутнім а так і не зрозуміла, що у нього в душі.
Минув рік і вона, майже погодившись із самотністю, закохалася по-справжньому. Обличчя коханого провалилося в серце, немов стріла. Вони познайомилися випадково.
Олександр Якович, травматолог, чергував у ніч, коли привезли постраждалого у ДТП. Він підвів голову з-за паперів, і Ярина відчула: кохання з першого погляду існує. Сашко знайшов номер телефону й наступної ж доби подзвонив. Відтоді вони разом.
Ярина відчувала, що цей чоловік серйозний високий, стриманий, надійний. Її це і радувало, і лякало. Якщо знову провал? Не витримає. Вона вирішила приховати від Сашка всю свою домашню компанію: буде весілля тоді й розкриється.
Минуло пів року. Вони знайомилися з ріднею Ярина їздила до Сашкових батьків у Черкаси, він познайомився з бабусею Оленкою в Києві. Ярина навідувала Сашка у його самотній, але доглянутій холостяцькій квартирі, але його до себе не кликала. Відмовки про застуду та ро́дичів уже не працювали. Довелося вирішувати: або правду сказати, або ще брехати.
Ярина вирішила на час забрати всіх тварин до бабусі на Лісове на дачу. Пулі і Марусі там подобалося, коти обожнювали стареньку. Бабуся незадоволено бурчала, але погодилась:
Яринко, не можна так. Сашко добра людина, а ти починаєш із неправди.
Бабцю, я без нього не можу… А раптом він піде через тварин? Ти ж знаєш, я і без хвостатих прожити не зможу…
Ну, дивись… Але нічого доброго з цієї таємниці не вийде.
Щодня Ярина бігала до бабусі до своїх улюбленців. Підозри Сашка розвіялися, і той запропонував їй руку й серце подарував обручку з аметистом у формі серця.
Тільки багатого посагу не маю! сміялася щаслива Ярина.
Подали заяву до весілля залишалися тижні. Спільні клопоти, метушня, приємна втома. В один із днів Ярина домовилась із бабусею забігти до вечора вибирали весільну сукню, ресторан, обручки. Лишень прийшли додому, треба було ще порахувати гостей і вибрати меню. Пили чай з кексами, поспішали, бо Сашко мав виходити на чергування.
Викидаючи сміття, Олександр помітив там пакунки від котячого та собачого корму:
Звідки це?
Та дрібниця, Сашко, потім розповім, Ярина поспішила змінити тему.
Тим часом, у бабусі на Лісовому, листоноша принесла пенсію. Бабуся забігла в хату із листоношею, не зачинивши браму й двері. Перемислава Яківна, Тишко та Василько вислизнули в двір слідом за Пулею й Марусею. Усі пятеро зібрались гуртом, а тоді рушили знайомою дорогою додому, до господині. Пула мала неабияку пам’ять, вела компанію впевнено, а Маруся бігла в шалинці аби не відставати.
Люди дивувалися цій процесії, особливо на пішохідних переходах. У Марусі злетіла хустинка, викликавши посмішки перехожих.
Раптом Олександр почув скавучання й нявкання під дверима. Відчинив до передпокою ввалилася задоволена Маруся в шалинці, за нею Куля, потім коти, обтрушуючи сніг.
Це що за десант?!
Ярина вийшла, закрила обличчя руками й, вмощившись на поличці для взуття, заплакала.
Яринко, це всі твої? здивовано питає Сашко.
Так, у бабусі були.
Пуля й Маруся почали гарчати на чужинця, а Перемислава Яківна загрозливо зашипіла.
А ти казала без приданого, сумно жартував Сашко.
Він мовчки одягнув куртку, вийшов і поїхав. Ярина не дзвонила, не писала соромно і прикро за брехню. Просто обіймала своїх улюбленців, обличчя опухло від сліз. Весілля не буде, думала вона, й так і треба.
Минуло кілька годин. Двері подзвонили.
На порозі стояв Сашко з мішками найдорожчого корму для тварин. Він поставив пакети, усміхнувся й вийшов знову.
Не зачиняй, зараз буду.
За декілька хвилин зайшов із повідком, на якому такса у червоному комбінезоні.
Це моя собака Ніка. А оце Маруся, були у моєї сестри. З-під куртки він витягнув руду кішку. Приймете нас до вашої команди?
Минали роки. Ярина Олексіївна та Олександр Якович, вже подружжя Лісови, часто сміялись із цієї історії. Хто знає, може, якби не це «придане», їхня доля склалася б інакше, і вони не були б щасливі в любові й затишку величезної сімї стільки років.
