Закляті вороги
Я тільки ліг відпочити після довгого дня, як до кімнати через відчинене вікно долинув потужний гавкіт мого пса. Мій Дем’ян завжди був спокійний, але сьогодні поводився доволі незвично голосно гавкав з самого ранку і не просто гавкав, а аж, здавалось, з люттю.
Я вже кілька разів вибігав у двір, та нічого підозрілого так і не побачив. Подумав: мабуть, сусідські собаки пробігали, і Дем’ян, як завжди, не дав їм спокою. Він у мене такий чужих поряд з домом не терпить. Як тільки я виїжджав у двір, то там уже нікого не було.
Гавкіт мого пса, як грім будь-хто розвернеться і втече. Ось і сусідські собаки, мабуть, так і зробили. Вони й гадки не мали, що мій «ведмедик», як я його інколи називав, посидів у вольєрі. Я завжди вдень його тримав там щоб уникнути біди.
А от коли темніє, випускав на свободу. Тут вже, як кажуть, «нехай самі винні будуть».
Колись троє сміливців із сусіднього села намагалися залізти на нашу ділянку. Там один штани загубив, бо зачепилися за прут на воротях, другий під парканом кинув кросівку, третій виліз на дерево, аж на самий вершок. Дільничному навіть довелося викликати рятувальників, бо той злізти не міг. Дем’ян тоді з ними поводився жорстко запамятають це на все життя.
І важливо мій пес даремно не гавкає, а сьогодні наче не свій.
Демян, та досить вже! покликав я його, встаючи з ліжка та підходячи до вікна.
Він замовк, але вже за пару секунд знов почав невгамовно гавкати. Довелось іти у двір зясувати, що так розлютило мого великого караула.
Як я і очікував, у дворі нікого сторонніх не було. Тільки Дем’ян швидко втихомирився, коли побачив мене.
Ну і що ти тут на весь двір розповідаєш, а? з посмішкою запитав я, наближаючись до вольєру.
Демян весело замахав хвостом і винувато глянув на мене, мовляв, вибач не даю нормально відпочити, але ж причина є. Йому явно щось не подобалось. Він ще й поглянув у бік воріт і розпочав нову серію гучних гавків.
Я різко повернув голову й помітив, як щось сіре і невелике блискавкою шаснуло геть. Я підбіг до воріт, вискочив на дорогу і побачив
…звичайного кота.
Він стояв і дивився прямісінько мені в очі: нахабний, самовпевнений, а погляд ніби й посміхався.
Що ти тут забув, друже? посміхнувся я, По-людськи тобі кажу: краще сюди не ходи, Демян котів терпіти не може, як спіймає…
Кіт демонстративно зиркнув і, здавалось, навіть посміхнувся.
«Спіймає? читалось у його погляді. Він навіть з вольєра не встигне вискочити, як я вже на іншій стороні паркану. Годі його так годувати!»
Мені стало трохи прикро: кіт мовчки, але так красиво принизив мого пса.
Голодний, йди вже! махнув я рукою, повернувся до двору, закрив ворота.
І що ви думаєте?
Слухав кіт мене? Аж ніяк! Він почав зявлятися у дворі щодня: прогулюється, сидить біля вольєра, показує, що господар тут він і «плювати хотів» на всіх. Демян тільки гавкати може.
Я спочатку бігав проганяти нахабного вусаня, але тільки зайду до хати, той знову повертається.
Не міг я нічого з цим зробити.
Кіт після своєї «маленької перемоги» відчув себе справжнім королем подвіря. Одного разу навіть шмат мяса з миски собаки поцупив миска ж стояла у вольєрі. Демян лежав в кутку, вже змучений безрезультатним гавканням, а кіт скористався моментом.
Потім ще й на очах у Дем’яна жував той шмат мяса, наче демонстрував свою перемогу.
Я побачив це на власні очі й хвилею обурення накрило мене.
Ось так ти, значить … бурчав я. Ну нічого, я тобі покажу не ображай мого Дем’яна.
Вирішив: не буду тимчасово закривати Дем’яна в вольєрі вдень. Точніше двері залишу відкритими, щоб пес міг вийти, коли треба.
«Нехай нарешті наведеться порядок!» думав я.
Кіт уже дістав і мене, і собаку. Спокою від нього нема.
Але саме в той день, коли ми з Дем’яном чекали «гостя», сірий кіт не прийшов. Відчув щось чи трапилось з ним невідомо. Навіть шкода стало: такий задум, а кота нема. І наступного дня нема. І третього теж нема.
Демян здивовано дивився на мене, я лише плечами знизував:
Може, й добре, що він більше не приходить? посміхнувся я. Тепер у дворі тихо, спокійно.
Хоча, якщо чесно… я трохи лукавив.
Я скучив за тим бешкетником. Так, це дивно, але так і було.
Дем’ян також звик обурюватись витівками злого ворога.
А тепер що? Скучно
За кілька днів Дем’ян почав просити мене перевірити, чи не повернувся мурлика.
Просити поглядом. Підходив, мовчки дивився, я все розумів.
Думаєш, щось сталося з нашим сірим розбійником? замислено спитав я. Ну, з таким характером легко в якусь історію вляпатися. Добре, Дем’яне, ходімо на дорогу, подивимось, чи немає нашого кота.
Відчинив ворота, вийшов на дорогу, зупинився біля авто, роздивився навкруги.
Дем’ян вийшов за мною, також поводив головою, розглядаючи околиці.
Ще й жадібно нюхав повітря, шукаючи знайомий і ніби ненависний запах нахабного кота.
Але було складно знайти запах гною з сусідського двору перебивав усе.
Я пройшов вулицею в один бік, потім в інший. Повернувся до воріт, збирався вже заводити Демяна назад.
Правду кажучи не можуть же ми тут стояти цілий день, чекаючи кота, який дві тижні нам спокою не давав.
Тільки взявся за ворота, як раптом завмер і повернув голову.
Десь поруч відбувалось щось дивне. Я чітко почув: хтось відчайдушно верещав котячим голосом на всю вулицю, а ще чув завзятий гавкіт.
І за хвилину на дорогу вибіг кіт, той самий сірий. Біг по пилюці, хромав на одну лапку. А ззаду летів пес.
Не якийсь там дворовий, а справжній доберман, міський пес.
Я знав, чиї це собака щоліта з міста приїздить сім’я з ним. Сірий, мабуть, збирався пограти нервами «міського», як зробив з Дем’яном, але не пощастило.
Доберман, здається, навіть вкусив його на сірій шерсті я помітив дивні коричневі плями.
Я дивився на кота, а про Дем’яна забув.
А Дем’ян, не питаючи дозволу (що раніше не дозволяв собі), кинувся навперейми.
Дем’ян! Куди ж ти?! закричав я, уявляючи, що буде з котом. Йому вже від добермана дісталося, а зараз ще й мій пес додає. Дем’яне, зупинись!
Пес не чув мене розігнався й мчав на кота.
Кіт, звичайно, помітив, зупинився прямо посеред дороги, зрозумів: його життя висить на волосинці.
І що сталося далі? Всі, крім мене, б очевидно здогадались.
Демян зупинився, обнюхав переляканого кота, а потім
з риком схожим на левячий, кинувся на добермана, що біг за котом.
Погнав його аж до кінця вулиці. Добре, що доберман був спритний і встиг розвернутись, притиснувши вуха.
Інакше б йому добре від Демяна дісталося. У селі не було жодного собаки, яка б з Дем’яном впоралась.
Кіт, скориставшись моментом, зник. Я дивився на пса, тому навіть не помітив, як сірий вусанчик зник. А вже ввечері, коли вийшов годувати Дем’яна, ледь не впустив миску: кіт був тут. Живий, здоровий і з очима, повними вдячності. Він поклав голову на лапу Дем’яна і муркотів під носа. А Демян подивився на мене так, що я і сміявся.
«Вибач, господарю, я його врятував тепер мушу піклуватися про нього все життя» читалося у погляді.
І це була не жарт.
Демян справді став особистим охоронцем сірого кота.
Навіть дозволив тому поїсти зі своєї миски нечувана щедрість для такого похмурого велета. Але сірому вдалося розтопити лід у його серці. Вже не закляті вороги, а справжні друзі.
І якщо думаєте, що на цьому закінчилось то помиляєтесь, історія тільки почалася.
Я разом з котом поїхав у місто, до ветеринара там йому зашили рану на стегні. Після цього сірий, звісно, лишився у мене.
Я доглядав за ним, Демян теж не спускає з нього очей, а ще недавно… готові були його знищити. Ось таке буває.
Через певний час біля воріт з’явилась гарна молода жінка.
Демян хотів би гавкати на незнайомку, та передумав, лише кілька разів тихо гавкнув. Я почув, вийшов і
Д-д-добрий день привітався я. Ви до мене?
Жінка спитала, чи не бачив я випадком сірого кота.
Може, він до вас заходив? Мій Тимоша дуже нахабний, я намагалася його тримати вдома, а він постійно тікає. В місті в квартирі сидів, а тут я до мами приїхала вона після інсульту, кота як підмінено, гуляє без міри. Зазвичай вертався, я його мию, годуваю, а останні дні нема хвилююся…
Знаєте, здається, я знаю, де ваш Тимоша, усміхнувся я. Заходьте в двір. Пса не бійтеся.
До пса? Для чого?
Зараз побачите все самі.
Жінка вагається, та мій погляд був щирий. Відчула довіру. Коли підійшла до Дем’яна й подивилася, хто поряд, ахнула.
Тимоша! Як ти тут опинився?! Що з лапкою?! перелякано спитала, побачивши бинти. Потім глянула на мене, це ваш пес його покусав?
Ой, ні, засоромився я. Навпаки, ми врятували вашого кота!
Від кого?
Якщо маєте час, розкажу, як все було. Думаю, вам буде цікаво.
Я розповів Ользі за розмовою й познайомились й вона довго сміялася.
Треба ж… Тимоша вам нерви мотав, а ви його врятували.
Ну, ми з Демяном душі добрі, посміхнувся я. Тепер ваш котик одужує, і морально теж. Став лапочкою, зовсім не дратує нас з псом.
Він завжди такий був Бачите, свіже повітря, нові пригоди. Та й я менше уваги даю, бо з мамою треба бути, навчаємось ходити заново. Це не швидкий процес…
Приходьте в гості, якщо що, засоромлено запропонував я. Разом з котиком.
Подумаю над вашим запрошенням, кокетливо відповіла Ольга.
А через пів року вся наша сільська громада веселилась на весіллі моєму й Ольги. Тимоша й Демян теж були серед гостей. І навіть той доберман, що Тимошу в лапу вкусив.
Впізнав сірого кота, спочатку дивився з підозрою, але, зустрівши погляд Дем’яна, зробив вигляд, що переплутав.
Ось така історія.
Навчився я тому, що справжні вороги здатні стати близькими друзями, якщо знайти до них правильний підхід, і навіть холодні серця можна розтопити щирим добром.
