Я нахилився до старої вівчарки. Вона подивилась на мене безнадійним поглядом і відвернулась. Вірити вона перестала давно. Надто добре знала людей
На вулиці їх просто називали собача зграя. Та я, який жив у одному з будинків цього району Києва, завжди уточнював: «Це не банда. Це пять собак, які тримаються разом, щоб вижити».
Головною серед них була стара вівчарка видно, колись домашня. Скоріше за все, її покинули колишні господарі, переїхавши й навіть не озирнувшись. Саме вона тримала інших поруч, оберігала, скеровувала, не дозволяла розсипатись цій маленькій сімї на вулиці.
Я підгодовував їх щодня. Вранці дорогою на роботу, ввечері повертаючись додому. І кожного разу, як тільки мене бачили, пять хвостів хтось калачиком, хтось опущений донизу починали шалено крутитися, немов пропелери. Радості в їхніх очах було стільки, що серце стискалося. Вони стрибали, тицькали мокрими носами в мої долоні, лизали руки. У цих поглядах було все вдячність, довіра, надія.
На що може сподіватися собака, яку одного разу залишили вмирати на вулиці? Та вони все ж сподівалися. Вірили. Любили. Тому я ніколи не виходив до них з порожніми руками вони чекали. І завжди дочекалися.
Але того ранку до моїх ніг підбігли лише четверо. Вони скиглили, тривожно визирали у напрямку далекого кінця вулиці. Я відразу зрозумів біда.
Важко зітхнувши, я подзвонив на роботу й попередив, що затримаюсь.
На самому краю довгої вулиці, у житловому масиві на околиці великого Києва, під кущами лежала стара вівчарка. Її збила машина. Тут був поворот, і рідкісні водії часто пролетали його, не зменшуючи швидкість. Цього разу не пощастило.
Чотири собачки жалібно витягали, заглядали мені в очі я був єдиною людиною, якій вони довіряли.
Я нахилився до вівчарки. З її очей текли сльози. Вона подивилась на мене приречено і відвернулась. Вірити вона вже не могла. Людей знала добре. Турбувало її тільки одне що буде з тими чотирма, за яких вона відповідала.
От як Болить? тихо спитав я і знову дістав телефон.
Домовившись про вихідний, я підвів машину і обережно переніс собаку на заднє сидіння. Четверо її подружок бігали поруч, терлись об руки, ніби дякували.
У ветклініці лікар оглянув вівчарку і зітхнув:
Краще приспати. Забагато переломів. Шансів вижити мало, лікування дороге понад десять тисяч гривень
Але шанс є? перебив я.
Шанс завжди є, визнав лікар. Просто страждатиме. Чи є в цьому сенс?
Є, твердо відповів я. Для мене є. А значить, і для неї. І ще її чекають чотири собаки. Як я потім їм в очі подивлюсь?
Доктор уважно подивився на мене і кивнув:
Починаємо лікування.
Через тиждень я забрав вівчарку з клініки. Весь цей час чотири собаки не відходили від мого двору. Їхній радісний гавкіт при зустрічі був настільки гучним, що навіть поранена вівчарка оживилась і намагалася лизнути своїх подруг.
Я заніс її в оселю, а потім вийшов до інших і виголосив цілу промову. Про те, що дім це відповідальність. Що тепер не можна багато з того, до чого вони звикли на вулиці.
Собаки сиділи переді мною і уважно слухали. Я раптом замовк, подивився на них і усміхнувся:
Ну що, чого чекаємо? Заходьте.
І широко відкрив ворота.
Вівчарка йшла на поправку дивовижно швидко. Постійно намагалася піднятися й побігти до своїх подруг, а я пильно стежив, щоб вона не перевтомлювалася. Коли переломи зрослися і вона змогла впевнено стояти на лапах, я одягнув на неї особливий ошийник позолочений, з маленьким дзвіночком.
Тепер я вихожу на роботу раніше. Йду довгою пустою вулицею, ведучи на повідку пятьох собак: чотирьох маленьких, кумедних, із хвостами-бубликами, і одну велику стару вівчарку у золотому ошийнику з дзвіночком.
І ви б бачили, як вони дивляться навкруги. Тепер у них є дім. А в неї ошийник. І вівчарка іде, гордо піднявши голову.
Вам не зрозуміти, бо у вас ніколи не було такого ошийника з дзвіночком. А будь-якій собаці ясно: так ходить та, кого поважають.
Так вони і йдуть людина, яка не обійшла стороною, і пять собак, які не розучились сподіватись і любити, навіть переживши людську зраду.
Ідуть і радіють. Чому саме не знаю. Може, одне одному. Може, сонячному дню. А може тому, що в цьому світі ще залишилась любов.
І дивлячись у їхні очі, розумієш: доки існують такі очі ще не все втрачено.
