Двері
Сьогодні я стояв перед дверима, і дивився на них, не розуміючи, як сюди потрапив. Якесь диво: я задумався, і ноги самі принесли мене до порогу старої квартири в Києві, у якій із Мариною ми прожили разом майже двадцять пять років. Важко повірити, але ось я стояв, трохи вражений, розглядаючи ці двері, які виринали спогадами з минулого просто перед моїм носом. Звичайні собі двері, таких у цьому підїзді через одні. Обшиті дерматином, перетягнуті мідними цвяшками у формі ромбів. Лише один з них, сріблястий. Я досі памятаю, як років пятнадцять тому, коли рідний цвях загубився, і обшивка некрасиво висіла горбом, я сам відремонтував те місце. З того часу серед купи золотавих цвяшків блищала одна самотня срібляста зірочка. Я дивився на цю мініатюрну позначку з минулого і не поспішав іти.
* * *
Мої зміни почалися рік тому, і трапилися саме тоді, коли, здавалося, був до них готовий. Робота гнітила: спокійна, передбачувана, але така одноманітна. Сімейна тиша нагадувала мені тепле, важке болото я топився, шукаючи хоч якийсь життєвий вдих, якого бракувало. Хотілося барв, гучних слів, гострих емоцій хотілося справжнього життя.
Я хапався за будь-яку можливість вирватися, як потопельник за гілку, і такою гілкою для мене несподівано стала моя секретарка Ганнуся. Молода, гарна, вона увірвалася в мої дні голосною музикою, ароматом дорогих французьких парфумів і легким смаком ігристого на устах. Я закохався. Мої спогади про першу юнацьку любов до Марини, наші несміливі стосунки на її фоні вже здавались блідим сном, якого майже не існувало
Марина, мабуть, серцем відчула тривогу і прийдешні випробування. Вона ніби й не питала, але очима шукала у мені відповідь на вічне жіноче запитання. Я уникав погляду.
Роман наш закрутився стрімко, наче зірвався у вир. Я відчував себе молодим, таким потрібним та коханим. З радістю занурювався у нові стосунки, жертвуючи їм і часом, і грошима а гроші вже були у гривнях, а не в ілюзіях. Однак йти з родини до кінця я не міг звичка тягнула в знайоме ліжко, на кухню до нічних котлет і борщу Марини. Навіть після ресторанних устриць я шукав у холодильнику щось домашнє.
Тривало б так і далі, невідомо скільки, якби Ганнуся не втомилася бути тією, хто завжди в тіні. І от одного дня вона зявилася у нашій квартирі, щоб поговорити з Мариною і забрати мене із собою. Дома були Марина і наш син-студент. Вони мовчки вислухали її монолог, потім Марина впала на стілець із валідолом, а син хутко зібрав мої речі у валізу і мовчки показав нам на двері
* * *
Почалася нова глава мого життя. Я летів у ній, мов на гірках: знайомства, ресторани, події, магазини усе летіло строкатим смерчем. Не помітив я, коли почав втомлюватися. Ще важче було зізнатися самому собі, що шалений темп любовних пригод мені більше не під силу.
Я тижнями не виходив із квартири, дивлячись у вікно на проспект Перемоги. Здивування змінилось дратівливістю: Ганнуся була ідеальною у своїй легкості, але жити по-справжньому не вміла. Ані приготувати, ані вести буденних справ. Гірше того не було з нею про що говорити: думки її крутилися лише навколо грошей, упаковок з магазину та соціальних мереж. Я намагався навчити її чомусь, вкладати хоча б крупинку мудрості дарма. Будь-яка розмова була для неї голкою, а кожна складна думка катуванням. Я здався. Пив страшенно несмачний чай із пакетика, зварений нашвидкуруч, і згадував Мариночку Вона завжди готувала справжній чай із трав, і я досі, коли заплющую очі, чую той ніжний аромат. Які вона варила борщі, які котлети по-київськи! Марина була господинею з великої літери. А ще вечори разом: обійнявшись сперечатися про щойно прочитану книжку чи фільм Кіри Муратової
Якось я наважився повернутися… Просто так. Не наважився би сказати чому. Прийшов пізно ввечері, став під знайомими дверима і мені не відчинили. З того боку я почув стриманий жіночий плач. Збагнув, що Марина плаче за мною… Тоді я пішов, ще довго сидів під нашим підїздом, дивився у темніючі вікна, у світі яких колись жило моє щастя.
Час ішов, а прірва між мною і Ганнусею тільки зростала. Я дратувався від її легковажності, її дратувала моя неповороткість. Разом ми вже нікуди не ходили, вечори проводили окремо. І от, сам не згадавши як, я знов опинився біля старих дверей
* * *
Я стояв, не зводячи погляду з тієї сріблястої цвяшки, збитої тремтячою рукою й забутої роками. Що мені робити йти далі, але куди? До кого? У душі я вже не був потрібен молодій жінці, через яку зруйнував усе. А тут мене хто чекає? Чи пробачить мені Марина, чи прийме?
Я несвідомо торкнувся пальцем тієї самої цвяшки. Двері відчинилися тихо й легко. З квартири дихнув знайомий дух дому. Я заплющив очі й вдихнув це повітря на повні груди. Відкрив і побачив Марину на порозі кухні; вона посміхалася, і біля очей її виступили маленькі зморшки. “Я вдома!” подумав я й ступив вперед, тихо закривши за собою двері.
