Ніколи не бачила батька, а мама зявлялася в житті, як весна раз на рік, та й то не завжди. Як я потрапила в дитячий будинок, дізналась вже від виховательок, коли почала розпитувати про життя. Була мені тоді рік саме той вік, коли дітлахи вже починають кричати про свої біди, а я замовкла зовсім: підхопила пневмонію, лежала тиха, наче домовилась із долею. Помирала собі спокійно, поки моя мама з гіркотою шоу поглинала чималу порцію горілки в сусідній кімнаті.
Народилася я в родині, де алкоголь то друга мова. Мама собі святкувала щодня, а я слухала нічні концерти пляшки. Навіть сусіди не витримали: доносили, що дитина реве. Ну і одного дня мама відправила мене у лікарню мабуть, для галочки. А медсестра, зайшовши до палати, побачила, що я мало не Олімпійський вогонь. Все на мені палахкотіло, довелося трьом людям мене гасити, немов кухню в гуртожитку після борщу. Далі швидка, реанімація, лікування опіків. І поки мене латали, мама й не думала заглядати.
Життя в дитбудинку не санаторій, але й там були свої радощі. А пізніше, коли у мене зявився перший малюк здавалося, що життя вдалося. Освіта, хороша робота, квартира з ремонтом, штори гарні, меблі новенькі, а вже щастя як у рекламі. У родині ми практикували любов, як у передачах про ідеальних мам. Єдине, чого бракувало донечки…
З чоловіком вирішили всиновити малу з дитбудинку їй було всього два рочки. Були добрії люди, що переконували нас залишити цю ідею, мовляв, обережніше, що там за гени. А ми й не слухали. Забрали її із собою, коли переїхали до Києва, ризикнули на всі сто і не помилилися: дитина здорова як коза!
Тепер щодня дякую Богу, що маю свою голову на плечах, а чужі поради то просто музика в транспорті. Ані лікарі, ані бабусі на лавці не вгадали: мала росте й квітне. Я відверто впевнена гени, звісно, важливі, але списувати всі дитячі хвороби тільки на погану спадковість це як кричати, що погода винна у тому, що зірвалася весілля. Дитина потребує лише любові та відчуття, що її чекають. Тоді й людина з неї виросте до людей.
Вже скоро пять років, як ми всиновили нашу дівчинку. О, і чим далі тим більше хвилююся. Люблю сина, як люблю і нашу прийомну Анничку обидва мої, не розділяю. Але сидить у мені той страх: а раптом Анна дізнається, що її усиновили, і образиться? Як їй розповісти? Чи зрозуміє? Мені це лякає більше, ніж коли хтось чужий скажуть їй за мене. Це вже як мінне поле думаєш, куди ступити, щоб не вибухнути.
