До своїх тридцяти восьми років наша мама з татом не могли народити дітей. Лікарі розводили руками і не могли знайти причину. Мама вже змирилася зі своєю долею і прийняла життя без дітей. Тато не надто переймався цим, постійно повторював: “Не хвилюйся, нічого страшного.” Здавалося, що діти йому були й не потрібні.
Мама втратила будь-яку надію, але все ж молила Бога, щоб подарував їй хоч одне дитя. І от, чи це Божа воля, чи щаслива випадковість, народилася я.
Радість мами була безмежною. Але до того часу тато вже почав втрачати терпіння і нервово реагував, коли я плакала ночами. Через рік у нас народилися два братчики-близнюки. Мама підносила до небес подяку Богу він нарешті зробив її найщасливішою на світі: мамою. А що ж тато? Діти йому були ні до чого. Він вирішив вчинити підло.
Тато вмовив маму продати нашу квартиру у Києві, мовляв, потрібно купити більшу житлоплощу. Сказав, що частину грошей використаємо як кредит. Мама довірилася йому. Але щойно тато отримав гривні за продаж, він зник з ними. І відтоді до цього дня ми не знаємо, куди він подівся.
Так мама залишилася з трьома дітьми на вулиці. Куди вона могла йти? Пішла до своїх батьків. Так і жили ми всі разом чотири душі плюс бабуся та дідусь у двох кімнатах. Мама назавжди втратила довіру до чоловіків. Їй довелося багато працювати нагодувати і одягнути трьох дітей важко, не до жартів.
Ось так ми й росли. Через кілька років спочатку пішла з життя бабуся, а за нею й дідусь. Звісно, місця стало більше. Одного теплого літнього дня мама повела нас у парк біля Дніпра. Там був дитячий майданчик. Якось до мами підійшов чоловік її віку. Почав знайомитися, але мама відмовляла. Ми часто гуляли тим парком, і з часом мама погодилася, дала йому номер телефону, і вони почали зустрічатися.
Два місяці потому ми переїхали у простору трикімнатну квартиру разом із ним його звали Адам. Він став нам названим батьком. Сказати, що з того моменту наше дитинство стало щасливим нічого не сказати. Адам замінив нам нашого тата: разом ми раділи перемогам і сумували, коли щось не вдавалось. Тепер ми дорослі і називаємо Адама татом. Історія моя доводить: жінка з дітьми не тягар, а нагода для щастя. Той, хто тікає від родини, програє. А справжній чоловік, як Адам, прийняв нас і подарував безліч щасливих років.
