Немає радості без боротьби
«Як ти могла втрапити в таку історію, нерозумна дівчино? Хто тебе зараз візьме із дитиною під серцем? І як ти її виростиш? На мою допомогу не надумуй сподіватись. Я тебе виростила, а тепер ще й твою дитину повинна годувати? Не потрібна ти мені тут. Складай речі й іди з мого дому!»
Олеся мовчки слухала, схиливши голову. Остання надія, що тітка Ганна прихистить її, хоча б доки знайде роботу, випарувалась на очах.
«Коли б матір моя жила»
Батька Олеся не знала зовсім, а мати її загинула пятнадцять літ тому пяний водій збив її прямо на пішохідному переході. Мало не потрапила в інтернат, але зненацька зявилася далека родичка троюрідна сестра матері, тітка Ганна. У неї була стабільна робота і власна хатина, тож проблем із оформленням опіки не виникло.
Жила тітка Ганна на околиці невеличкого прикордонного містечка на Півдні України, де влітку пекти аж пилюка стоїть, а взимку заливають крижі дощі. Олеся не знала голоду, завжди була охайно вдягнена й змалечку привчена до роботи. Дім, двір, кури та козенята справ було доволі. Чи бракувало ласки хіба кому це було цікаво?
Вчилася Олеся добре, після школи вступила до педагогічного коледжу. Безтурботні студентські роки промайнули, наче один день, і ось всі іспити здані, квиток у руці, вона повертається додому. Але повертатись довелося не із радістю.
Тітка випустила пар і трохи заспокоїлася.
«Годі вже, збирайся та йди. Не хочу тебе тут бачити».
«Тітко Ганно, може хоч»
«Ні, я вже все сказала!»
Олеся не перечила. Мовчки схопила валізу, вийшла надвір. Не так уявляла своє повернення скривджена, відторгнута, ще й вагітна термін малий, але приховувати вже більше не хотіла.
Пора було шукати, де пристати. Йшла вона, повністю поглинута думками, не помічаючи вже ні садів з кисло-солодкими яблуками й румяними грушами, ні сонячних абрикосів, що достигли під листям, ні пахощів молодого винограду. У повітрі стояли духи варення, смаженого мяса й хліба щойно з печі. Було спекотно; Олеся відчула спрагу й підійшла до паркану, де біля літньої кухні поралась господиня.
«Перепрошую, можна напитися водички?»
Параска, кремезна жіночка літ під пятдесят, обернулася: «Заходь, якщо з добром прийшла!»
Зачерпнула кухлем зі свіжого відра, подала Олесі. Та сіла на лавочку, жадібно відпиваючи холодної води.
«Чи можна тут посидіти? Так вже спека»
«Авжеж, золотко. А ти звідки ж така, чемодан із собою тягнеш?»
«Тільки-но коледж закінчила, на вчительку хотіла йти, та жити ніде немає. Може, знаєте хтось кімнату здає?»
Параска пильно придивилася чистенька, але обличчя стомлене, наче важкі думки гнітять її.
«Якщо хочеш, зостанешся в мене. За квартиру багато не візьму, аби сама доглядала. Згодна покажу свою кімнату».
Перспектива квартирантки Параску тішила: у такому закутку й гривня зайва не завадить, а син десь на заробітках, зрідка приїжджає буде компанія у зимові вечори.
Олеся, ніяк не вірячи у свою несподівану вдачу, поспішила за господинею. Кімнатка виявилася маленька, але затишна вікно в сад, стіл, два стільці, ліжко й старий шкаф. В самий раз. Швидко владнали за ціну 300 гривень на місяць, і, переодягнувшись, Олеся рушила в районний відділ освіти.
Потягнулися дні робота, хата, знову робота. За буденністю дівчина ледве встигала перегортати листки календаря.
Вона здружилася з Параскою відкрилася вона жінкою доброю й чуйною, та й самій Парасці здалася Олеся лагідною і дбайливою. Олеся допомагала по господарству, а вечорами вони пили чай у віранді на півдні осінь приходить неквапливо.
Вагітність минала легко. Олесю не нудило, і обличчя залишалось чистим, тільки щоки круглилися й стан ширшав. Розказала свою історію Парасці таких, як у неї, багато.
На другому курсі Олеся закохалася в Сергія, сина відомих людей у місті, викладачів університету. Все у хлопця складене: навчання, аспірантура, родина під боком, перспектива карєрна. Красень, ввічливий, завжди в центрі уваги. Але вибрав саме Олесю. Чи то через її соромязливу усмішку, чи добрі сині очі, чи тонку, мов лань, стрункість. Може, просто розпізнав у ній споріднену душу. Решта студентських років минуло разом, і Олеся вже не уявляла майбутнього без нього.
Того дня все змінилося. Зранку вона відчула: їсти не може, запахи дратують, та й місячних нема вже кілька днів. Придбала тест, повернулася в гуртожиток, випила води і чекала. Дві смужки. Дивилася на них не вірячи дві! Скоро ж іспити, а тут таке! А як Сергій відреагує? Діти ж не входили поки що в їх спільні плани.
Але раптом затепліла незвична радість до нового життя всередині.
«Малюк…», прошепотіла, несміливо торкаючись животика.
Сергій, дізнавшись, того ж вечора повів Олесю до батьків. Та зустріч досі болісним каменем лягла на серце. Коротко кажучи, порадили зробити аборт і після випуску зникнути з міста, бо Сергію треба будувати карєру й Олеся йому не пара.
Що було потім, можна лиш здогадуватись. Наступного ранку Сергій мовчки зайшов до неї в кімнату, поклав конверт з грошима і слово не проронив.
Аборт Олеся навіть не розглядала. Маля стало для неї найдорожчим. Це була її дитина лише її. Хіба гроші взяла розуміла, що стануть у нагоді.
Вислухавши, Параска тільки охрестила: «Бувало й гірше. Молодчина, що не знесла дитина це Божа нагорода. Може, воно й на краще»
Думка про примирення із Сергієм викликала лише огиду й образу. Те приниження пробачити не могла.
Час ішов. Олеся полишила роботу, вже накульгувала, наче качечка, очікуючи пологів. Хто народиться не вгледіли на УЗД, лиш би здорове.
На кінець лютого, у суботу, почалися перейми, й Параска відвезла її до міського пологового. Пологи минули швидко: на світ зявився міцний хлопчик.
«Іванко», ніжно шепотіла Олеся, гладячи його білу щічку.
У палаті Олеся зійшлася з іншими молодими мамами. Ті розповідали, що два дні тому дружина прикордонника народила тут дівчинку. Не розписані, лише мешкали разом.
«Уявляєш, він їй квітів навіз, гостинців, медсестрам каву й цукерки, щодня приїжджає на новій «Таврії». А вони, видно, посварилися: жінка все нарікала, що не хоче дітей, а потім записку лишила й утекла, мовляв, ще не готова».
«А дитина ж?»
«Годують з пляшечки, але медсестра жалкує, що нема в кого молоком поділитися. В кожної ж своє немовля».
Коли принесли дівчинку під годування, сестра запитала:
«Може, хто покормить? Зовсім слабка»
«Я, стиха відповіла Олеся, бідолашна» поклала сплячого Іванка й обережно підняла немовля.
«Яка ж маленька, біленька Назвала б я тебе Мирославкою».
Поруч із кремезним Іванком дівчинка здавалась зовсім крихіткою.
Олеся дала дівчинці прикластися до грудей та жадібно смоктала й заснула відразу.
«Казала ж слабка» зітхнула медсестра.
Так Олеся почала вигодовувати обох.
За два дні сестра сказала, що приїхав батько дівчинки й хоче подякувати тій, хто виходжує його донечку. Так Олеся вперше зустрілася з прикордонником, капітаном Дмитром Ярошем, струнким, із рішучим блиском в очах.
Подальші події переповідали не тільки пологовим уся округла чула їх, та й зараз люди згадують
У день виписки, біля підїзду зібрались лікарі, сестри, санітарки. Колишня «Волга» стояла прикрашена синіми й рожевими кульками. Молодий офіцер у капітанських погонах допоміг Олесі сісти до машини, а Параска вже чекала всередині, і подав їй перший синій згорток, а слідом рожевий.
Під веселі вітання машина рушила вулицею, лишивши переповнені сльози на очах.
Ось так ніколи не знаєш, куди заведе доля за твій вибір. Олеся дивилася у вікно, пригортаючи двох малюків. А Параска, глянувши на неї крізь сльози, посміхалася. В салоні пахло квітами й дитячим милом. Дмитро, що ще перед випискою стояв навколішки й просив руки й серця, тепер вів машину, кидаючи тривожні погляди в дзеркало: маленька Мирославка міцно тримала мізинець Олесі своєю крихітною ручкою.
На них вдома чекала не просто хата чекала любов, чай з малиновим варенням, старий шафа, де мали зявитися іграшки. Шлях їх тільки починався, ніхто не знав, якою буде та дорога, але кожна мить вже мала глибокий сенс.
