Донечко, як ти? Як синочок твій? Може, вже імя вибрала?
Та нема в нього імені… Хай вже нові батьки назвуть, як забажають. Я його залишаю, мамо Лишаю Нам ніхто не радіє, ми самі у всьому світі
Оленко, вам дитятко нести на годування?
Ні, ж казала відмову писатиму.
Медсестра лише головою похитала й вийшла. Оленка вперлася лицем у стіну й заплакала. Інші матері в палаті перезирнулися, продовжили годувати своїх малят.
До роддому Оленка заїхала глухої ночі, усе сталося блискавично. Синочок три кілограми пятсот, румяний, здоровий, гарний. Глянула й одразу сльози. Тільки не від радості
Та все добре, чого плачеш? Гарний хлопчик, міцний. Може, доньку хотіла? То ще все попереду, вернешся й по доньку.
Я залишу його Не заберу.
Та перестань! Обдумай добре, це ж твоя кровинка, невже не жаль?
Сусідка по палаті, Галина, сиділа у коридорі поруч із чоловіком, щось тихо розповідала про те, як кумедно їхня Настуня смикає носиком, і обоє сміялися. У відділення зайшла старша жінка з пакетом, попросила покликати Оленку.
Галинка привела Оленку в коридор.
Доню, як ти? Як синові? Може, вже імя маєте?
Нема. Нові батьки назвуть, як схочуть. Я його, мамо, залишу Ми нікому не потрібні, самотні на цілий світ.
Оленка закрила обличчя руками, засичала сльозами. Галині стало незручно швидко попрощалася й пішла геть.
Ти не одна, Оленко, у тебе є я. А Степан боягуз що тут скажеш. Його нова любка наговорила, ніби дитя не його от і збісився. Але нічого, прозріє ще. Я ось гостинця принесла тобі, їж, хай молоко смачне буде. А сина назви Андрійком.
Оленка поклала пакет до тумбочки. В коридорі пищали малечі. Вийшла.
Це не мій?
Твій.
Дайте погодувати.
Медсестра принесла малого, що вже червонів від крику.
Не плач, затремтілим голосом шепотіла Оленка. Зараз матуся нагодує.
Вона невміло взяла сина, Галинка підійшла, допомогла. Малюк заспокоївся, присмоктався. Оленчине обличчя прояснішало, усміхнулась: смішний же цей малий, сопе, старається.
З того часу кожне годування Андрійка було радістю. Оленка довго вдивлялась у його кирпатий носик, насуплені брови.
То це мама до тебе приходила? Приємна, напевно, жінка.
Та ні, це свекруха. Мами в мене давно нема, маленькою лишилася, тато гуляв, тітка піднімала. Потім заміж вийшла, до чоловіка на хату перебралася. Добре жили, поки не зявилась інша.
Пішов Я аж отямилась від тої зради, а тут пологи раптові.
А що далі, куди підеш з малим?
Свекруха просить до себе. Сама, чоловіка нема син ото покинув Завжди стала мені за матір.
Й іди, з малим допоможе. А чоловік ще покається.
Оленка прийняла рішення пішла до Катрі Іванівни. Та все допомагала, Андрійка обожнювала.
Коли Андрійкові виповнився місяць, зявився Степан. Оленки вдома не було пішла на базар.
Мамцю, я з Марічкою вирушаю на заробітки, там роботу знайшли. Прийшов попрощатися. І… Дай, якщо можеш, трохи гривень.
Не дам Дружину вагітну кинув, сором. Вона ж ледве малюка не залишила тут Ех Не дам. У мене онук, йому більше треба, собі заробиш.
Тут Андрійко заплакав, Катря Іванівна кинулась у кімнату.
Навіть на сина не подивишся? Один в один твій.
Та не мій він Зрадила Оленка, мені хіба потрібен чужий?
От дурний ти, Степане. Йди собі, живи як знаєш.
Катря Іванівна на пенсію, Оленку взяли на роботу замість неї. Андрійко пішов у дитсадок, жили всі дружно: і весело, і спокійно.
Катря, твоя невістка так і не їде? Де видно свекруха з невісткою, а син вигнаний?
Мені Оленка дорожча за сина, і онук для мене всесвіт. Для них і стараюся. А ти, Насте, язика тримай при собі.
Сусідка Настя похитала головою, пішла вона б так не жила, у неї б син був перший у хаті. Але, видно, доля така…
Якось Катря Іванівна підмітила: Оленка стала причепурюватися, увечері кудись зникає.
Олено, як його звати?
Кого, мамо?
Ну, того, до кого бігаєш Розкажи, доню.
Та нічого такого, він по справах у наше містечко приїхав, ми випадково познайомились.
Він усе про Андрійка знає?
Звичайно.
Веди знайомитися. Якщо хороша людина нема чого ховати.
Василь так його звали прийшов із кошиком садових ягід і пляцком від своєї мами, Андрійкові машинку і футбольний мячик.
Вечір сплив у сміху й теплі; Василь жартував, Оленка сміялася щиро, Катря Іванівна до сліз розчулювалась. Вечір минув швидко, і відразу ж Оленка спитала:
І як він вам, мамо? Добра людина?
Дуже добра, доню Порядна, веселий, серйозний. І видно, як тебе цінує. Не згуби щастя!
За місяць Василь попросив благословення у Катрі Іванівни:
Не турбуйтесь ви, Оленко з Андрійком будуть зі мною у Львові будинок маю, полюбили одне одного. Андрійко для мене син. Дозвольте нам бути щасливими.
Катря Іванівна проводжала Оленку, Василя й Андрійка на вокзал. Поїхали в місто: обіцяли писати, відвідувати А вона тепер сама.
Через рік зявився син Степан. Занедбаний, нечесаний.
Боже, на кого ти став схожий, Степане. Каті твоєї видно й нема, не пере навіть Добре, хоч мати ти згадав, як нужда стрільнула
Каті моєї нема Зникла з шляхетником, гроші промотали Я лиш пригадав, що у матері дім є.
Вчасно Стільки років не згадував про мене.
І ще, мамо про сина теж збрехала, щоб мене відвести, а я повірив. Може, зустрінуся таки з сином
Прогаяв ти, синку, щастя. Оленка вийшла за гарного чоловіка, щаслива. Андрійку записали на нього немає в тебе сина. А я збираюсь до них на Львівщину; внучка народилась, допоможу, поняньчу ще. А ти сядь, сторожи хату й думай про своє
Їхала Катря Іванівна у поїзді, дивилась на вікно й думала як переплітаються людські дольки, і яке то щастя бути комусь потрібною, допомогти, підтримати. Бо якби тоді вона не підтримала Оленку хто зна, як би їх життя тепер склалосяРаптом у вагоні хтось замуркотів дитячу колискову молода мама ніжно схилялася над немовлям, поруч чоловік з тривогою заглядав у обличчя дружини. Катря Іванівна посміхнулася: роки минають, а людські турботи незмінні. Вона тихо витягла зі сумки гостинці й подумки уявила, як зустріне Андрійка вже підріс, мабуть, зовсім в інший хлопчик став.
Небо за вікном рожевіло, провідниця обережно розстелила чисту білизну навпроти, запрошуючи до відпочинку, та Катря Іванівна лише ковтала хвилювання. Вона їхала до своїх, і знала: доки є кому чекати, доки є задля кого жити, доля обовязково подарує нове щастя. Вона обережно взялася за вязаний фантик від цукерки колись Андрійко подарував їй перший свій подарунок.
“Їду, рідні, їду”, шепотіла вона крізь сльози, і ці сльози були солодкими. Поїзд мчав у майбутнє, де так багато любові, що назавжди виганяє темряву самоти.
