Доню, як ти? Як син? Може, ім’я вже обрала? Немає йому імені. Нехай майбутні батьки дадуть, яке захочуть… Я залишу його, мамо… Залишу… Ми нікому не потрібні, самотні у цілому світі.
Зоє, вести дитину на годування?
Ні, я ж казала. Відмову буду писати…
Медсестра лише зітхнула, пішла геть. Зоя відвернулась до стіни й розридалася. Жінки в палаті переглянулись, повернулися до своїх малюків.
Зоя приїхала уночі, усе минуло швидко. Синочок три кілограми пятсот грамів, здоровий, гарний. Лише глянула на нього й сльози навернулися, та не від щастя…
Ну все ж добре, чого сльози? Гарний хлопчик у тебе, міцний. Дівчинку хотіла, може? Не переймайся, ще й донечка буде.
Я залишу його Не заберу…
Оце ти дала! Чому? Роздумай, це ж твоя дитина, не шкода?
Дарина, сусідка Зої, сиділа в коридорі з чоловіком, вони жартували про смішні гримаси їхньої донечки. Увійшла жінка, попросила покликати Зою.
Дарина повернулась із Зоєю.
Доню, як ти? Як там син? Ім’я придумала вже?
Не давала ще. Як захочуть, нехай назвуть нові батьки… Я залишу його, мамо… Ми самі на всьому білому світі.
Зоя закрила обличчя руками, знову заплакала. Дарині стало ніяково, вона попрощалася й пішла.
Ти не сама, доню Я з тобою. А Володимир безвідповідальний… Коханка його навтюхала, що дитя не від нього, ось і здійняв галас. Опритомніє, повернеться. Ось гостинця принесла поїж, щоб молоко було на толк. А сина назви Іваном.
Зоя віднесла пакет у тумбу. У коридорі гуділи голоси немовлят. Вийшла.
Мій той плаче?
Твій.
Принесіть, я погодую.
Медсестра принесла сина. Він схлипував, обличчя аж червоне.
Ну, ну, не реви Мама вже тут.
Зоя незграбно намагалась вкласти малюка. Підійшла Дарина, допомогла. Синочок затих, хитає голівкою, вхопився, їсть.
З кожним годуванням Іванка все частіше приносили до мами. Зої подобалося милуватися його носиком-гудзиком, зосередженими брівками.
Зоє, то мама до тебе приходила? Гарна така.
Ні, це свекруха. Мамі не стало, ще коли я мала була, тата вдома мало бачила, тітка виховала. Потім вийшла заміж, до чоловіка переїхала. Жили добре, поки не дала собі раду коханка.
Пішов до неї, мене й бачити не хоче. Я й сама не тямила, коли пологи почались.
І куди ж тепер?
Свекруха кличе до себе, вона одна живе, чоловіка нема, син був один і той зник. Добра людина вона, завжди по-людськи до мене ставилася.
То й іди, з Іванком допоможе. Чоловік, може, розуму набереться.
Зоя так і зробила. Ганна Петрівна допомагала в усьому, внука обожнювала.
Як Іванку місяць виповнився, заявився батько. Зої не було, в магазин ходила.
Мамо, їду з Катрусею на заробітки, робота знайшлась. Оце прийшов попрощатись… і може, даси трохи гривень?
Не дам. Дружину вагітну покинув, ледве сина в пологовому не залишила… Не дам ні копійки. У мене онук йому потрібніше, а ти працювати йди.
Іванко заплакав, Ганна кинулась до ліжечка.
Та й на сина глянути не хочеш? Копія ти.
Та який він мені син! Нагуляла Зоя, навіщо мені чужий?
Ну й дурний ти, Володю. Живи, як знаєш.
Ганна Петрівна пішла на пенсію, у школу взяли Зою. Іванко пішов у садок, жили дружно утрьох.
Ганно, а Зоя ж не збирається їхати? Де це бачено, свекруха з невісткою, а син на вулиці?
Зоя мені дорожча за рідного. І онук рідніший, ніж син-шибайголова. Для них і живу, Віро.
Сусідка Віра похитала головою, пішла далі. Їй би інакше було, син в неї головне. Але так уже склалась доля.
Помітила Ганна, що Зоя останнім часом чепуриться, ввечері кудись ходить.
Зоє, а як же його звати?
Кого, мамо?
Того, до кого на побачення бігаєш, посміхнулась.
Та просто гуляємо… Приехав родича відвідати, так і познайомились.
А про Іванка знає все?
Все знає.
Тоді приводь знайомитись, нехай не ховається.
Олексій, так його звали, приніс корзину малини й пиріг тітчин. Іванкові подарував іграшкову машинку і футбольний мяч.
Вечір минув весело, Олексій смішив історіями, Зоя й Ганна сміялись до сліз. Уже коли гість пішов, Зоя спитала:
Ну як вам? Хороший він?
Чудовий… Працьовитий, серйозна людина, та й тебе любить. Щастя не пропусти!
Через місяць Олексій прийшов просити руки Зої.
Все вже вирішено. Жити будемо у Львові, там мій дім. Люблю Зою й Іванка приймаю за сина. Благословіть нас!
Ганна проводжала їх Зою з Олексієм та Іванком у Львів. Обіцяли писати й приїжджати. А вона залишалася сама…
За рік зявився син, Володя. Але той виглядав убого…
Господи, Володю, глянь на себе… Катерина одяг прати не вміє?
Каті вже нема… Пішла до іншого, де гроші. Я своє все прогуляв. Мати в мене є оце й згадав.
Вчасно ж ти схаменувся. Все життя не бачився, а тут пригадав. І з сином обдурили тебе то чому з сімї йшов? Іванка на іншого записано, нема в тебе сина. Я збираюсь до них Зоя дівчинку народила, треба допомогти, і внучку побачити. А ти живи і хату доглядай, зрозумів?
Їхала Ганна Петрівна потягом і думала: як час усе ставить на місця. Яке щастя бути потрібним, дарувати підтримку. Якби не допомогла тоді Зої, хто знає, що було б із ними всімаВони зустріли її на пероні з квітами й оберемком радісних обіймів Зоя, Олексій і засоромлений Іванко, що вже підріс і гордо котив перед собою сестричку у візочку. Маленька Яринка всміхнулася бабусі першими молочними зубками. На душі у Ганни Петрівни розцвіла весна: усі разом, поруч, сміються, щебечуть навперебій не чужі, а рідні, не самотні вже на світі.
Вона погладила Іванка по кучерях, взяла на руки Яринку, вдихнула запах дитинства. Біля неї стояла її дочка сильна, щаслива, улюблена. Олексій бережно тримав Зою за плечі. Цей дім складався не з цегли, а з довіри, підтримки та ніжності.
Ходімо, мамо, вдома пиріжки чекають! кликнула Зоя.
А ще чай із Карпатськими травами! додав Олексій.
І футбол, бабусю, будемо разом дивитися! вигукнув Іванко, і всі засміялися.
Ганна Петрівна знала: поїзд привіз її не просто до Львова, а до нового щастя. Все лихе залишилося позаду. Там, де є любов, є і сенс жити, а серце нарешті вдома.
