Я одружена вже десять років. Живемо разом із чоловіком у квартирі, яку купили у кредит і досі сплачуємо по іпотеці. Дітей ще не наважуємося заводити спершу хочемо стати на ноги. У мене є брат він теж у шлюбі. Вони мешкають у своїй однокімнатній квартирі. Брат працює на двох роботах, а ще підробляє, щоб якось забезпечити родину. Його дружина роботою не переймається народжує так швидко, що не встигаєш отямитися. В них вже троє дітей, вона знову вагітна четвертим і планує пятого.
Крім дітей, вони ще набрали кредитів на всяку побутову техніку. Ми з чоловіком часто їм допомагаємо то гривнями, то продуктами. Інколи дружина брата навіть нахабно щось просить, замість того, щоб просто попросити.
Тоді доводиться ставити її на місце і відмовляти. Вони з братом ображаються, але вже через кілька тижнів приходять із новими проханнями. У вас з чоловіком немає дітей, а ми ось-ось матимемо четвертого. Ви повинні віддати нам свою квартиру, каже вона.
А куди ми підемо? питаю, розгублена від такого абсурду. Заселитеся в нашу однокімнатну. Ми здаватимемо вашу квартиру, а свою ви теж здасте, впевнено відповідає вона. Тобто, ми і кредит сплачуватимемо, і оренду для вас? Звісно ж, так! Коли звільните квартиру? Коли ми переїдемо? Твоє місце не в оселі, а в психлікарні. Забирайся з моєї квартири! заявила я. Тоді я піду і позбудуся дитини. І ти будеш винна! сказала вона й вийшла.
Вона так і зробила того ж дня, потайки, у третій місяць вагітності. Лікарі ледве врятували її. А о другій ночі брат прибіг у лікарню та почав звинувачувати мене. Чоловік швидко його приструнив, спитав що сталося. Я розповіла. Чоловік кілька разів окунув брата в холодну воду, щоб той отямився, а потім випровадив його із нашої квартири. З того часу у мене більше немає брата.
