Олексій повернувся додому до своєї квартири у Львові, зайшов на кухню на столі на нього чекала тепла вечеря. Дивно, а де Ганна, подумав він. Пройшов у спальню дружина сиділа на підлозі і акуратно складала свої речі у сумку. Ти збираєшся у відрядження? запитав Олексій. Мені дали скерування до обласного центру, треба пройти повне обстеження. Лікар щось підозрює недобре, сумно відповіла Ганна. В сенсі щось недобре? збентежився Олексій. Я сподіваюся, не те, що було у твоєї мами Олексій дивився на Ганну і не міг повірити, що це відбувається з ними.
Вже декілька днів Олексій не міг знайти собі місця. У голові крутилися лише думки про дружину, яка зараз була у Тернополі на обстеженні. Сам Олексій лишився у рідному селі під Львовом, тривожно чекав телефонного дзвінка, затамувавши надію в серці. Його міцна рука не допомагала, коли порожньо вдома і тиша здається голоснішою за гул міста.
Ганна ніколи не жалілася на здоровя чи втому. За понад тридцять років шлюбу вони виростили двох діток, разом долали всі життєві труднощі. Уся оселя ніби стояла на плечах Ганни смачна їжа, чистота, затишок усе з її рук. Олексій вважав, що так і мусить бути. Хіба чоловік має мити посуд чи стояти на кухні?
Втім Ганна і домогосподаркою не була: вона працювала бухгалтером у місцевому кооперативі поруч із чоловіком. З роботи Олексій завжди приходив заклопотаний, скаржився на втому, лягав на диван, вмикав телевізор чи слухав новини з радіо. Ганна тим часом поспішала готувати вечерю, відразу ж думала про обід на наступний день, мила посуд, прасувала сорочки, прибирала.
В їхній квартирі завжди панували домашній затишок та порядок. Їжа на столі завжди була свіжою, Ганна кожного дня старалася приготувати щось новеньке, бо Олексій не любив їсти одне і те ж двічі. Вона не просила допомоги, а чоловікові й на думку не спадало запропонувати самому. Навіщо? Не чоловіча це справа, думав він.
Коли Ганна взяла вихідний, щоб відвідати лікаря, Олексій навіть не звернув відразу уваги. Що сталося, Ганно? стривожено поцікавився він. Ти погано себе почуваєш? Мабуть, треба трохи відпочити, тихо відповіла Ганна. Може, купити тобі вітамінів? Весна ж, все розцвітає, запропонував Олексій. Можливо, усміхнулася дружина, але її очі були сумні.
Того вечора, коли Олексій повернувся додому, Ганна вже склала на стіл свіжий салат, гарячі деруни з грибами й сказала, що завтра мусить їхати до Тернополя на огляд. Всі кажуть, що це просто пересторога, намагалася заспокоїти чоловіка Ганна. Ось речі поклала, тобі лиш спокійно повечеряти залишилось. А я відпочину та ляжу раніше.
А ти вже поїла? трохи розгублено запитав Олексій. Ні, нема настрою, відповіла Ганна і зайнялася речами. Олексій спостерігав, як вона складає свою улюблену сукню в ту саму сумку, яку купували чотири роки тому спеціально для морської подорожі. Тоді вони мріяли, збирали гроші на відпустку на Чорному морі. Але незадовго до поїздки Олексієві запропонували підмінити колегу, обіцяли гідну премію у гривнях, яку він вирішив витратити на ремонт у спальні.
Ганна не перечила. Навіть ніби зраділа. Але тієї ночі Олексій чув, як вона тихо плакала. Здавалося, ніби їй наснився дурний сон, та він зараз зрозумів тоді вона оплакувала свою морську мрію. Так минуло ще літо, відпустки знову не сталося, і згодом Ганна вже й не говорила про море.
Тепер же Ганна пакувала речі не до відпустки, а до лікарні. В домі стало так порожньо, що у стінах відгукувалися його кроки. Олексій увесь вечір не доторкнувся до вечері, а вночі не стулив очей, чув, як дружина тихо плаче. Він хотів обійняти її, заспокоїти, але соромязливо не наважувався.
Ранком разом вони дійшли до автостанції. Коли Ганна сіла до автобусу, Олексієві здалося, що серце стиснулося у кулак так нестерпно стало на душі.
– Ганно, тихо промовив він їй услід. Лише б з тобою все було гаразд
Він зібрав усю силу волі, змусив себе піти на роботу. Праця хоч трохи відволікла від тривог, але ввечері порожнеча чекала вдома. Олексій підігрів вчорашній борщ, сів вечеряти, але кожна ложка була йому гіркою. Згодом він переглянув їхній старий сімейний фотоальбом освітлені усмішками молодості обличчя, щасливі миті весілля, перша весна у їхній першій спільній квартирі, дні народження синів.
Він пригадав, як закохався у Ганну в університеті у неї, дурненьку, веселу дівчину з ясними очима. Чому ж він так рідко казав їй слова любові? Чи хоч раз вдячно сказав за смаколики на столі або за випрані сорочки? Вважав усе це обов’язком дружини. Лише тепер усвідомив, скільки домашніх клопотів несла вона сама. Він її любив, та так і не сказав їй про це словами.
Ганна завжди піклувалася про нього, варила чай, коли застуджувався, жаліла, обіймала. А коли їй самій було негаразд, мовчки пила ліки, йшла на роботу, наче нічого й не сталося.
Ці дні тяглися для Олексія вічністю. Ганна телефонувала щовечора, але нічого певного не говорила чекали результатів аналізів. Олексій мучився, корив себе, що був неуважним, дбав більше про себе.
Аж раптом одного вечора пролунав дзвінок: Олексію, маю добру новину! Лікарі сказали: страшного нічого немає, є невеличкі проблеми, але вони не такі серйозні!
Справді? ледь стримав емоції Олексій. Ганно, як я радий це чути
Через кілька днів Олексій зустрів дружину на львівському автовокзалі з букетом білих айстр. Олексію, для чого тратити гроші на квіти, скромно посміхнулася Ганна, але дякую, мені надзвичайно приємно!
Я дуже хвилювався за тебе, щиро сказав Олексій, обіймаючи. Я так тебе люблю Вибач, якщо колись був байдужим.
За що ж просиш вибачення? здивувалася Ганна.
Я рідко допомагав тобі, був не таким чуйним, як треба Але тепер усе буде інакше. А ще у мене для тебе сюрприз!
Який же?
Я придбав квитки, наступного місяця у нас з тобою відпустка на морі! Наші мрії мають здійснюватися! радісно відповів Олексій.
А як же дача?
Хай їй грець, тій дачі! махнув рукою Олексій, овочі купимо на базарі.
Я не впізнаю тебе, Олексію
Сам себе не впізнаю, Ганно. Я зрозумів, що ти для мене найдорожча у світі людина. Я мушу берегти тебе і дякувати долі за кожен день поряд!
Мабуть, це все мало статися для того, щоб ми цінували кожну мить разом, усміхнулася Ганна.
Дорогою додому Олексій думав: у цьому житті важливо не забувати цінувати тих, кого любиш, не відкладати щастя на потім та не чекати втрат, щоб нарешті сказати найважливіші слова. Життя швидкоплинне, і любов, турбота, просте людське тепло це найцінніше, що має кожен із нас.
