Петро був хлопцем із простої сімї, без шкідливих звичок. Коли йому виповнилось двадцять пять, батьки подарували йому квартиру в Києві. Але не просто подарували допомогли зібрати кошти на перший внесок по іпотечному кредиту. Так Петро почав жити сам, працюючи програмістом і тримаючись осторонь людських розмов та суєти.
Щоб не потонути у власній самотності вирішив взяти кошеня. Маленьке сіре створіння з поламаними передніми лапками, яке люди хотіли відправити до ветеринарної клініки для евтаназії. Петрові стало жаль кота, і він забрав його додому. Назвав Мурчиком. Вони швидко стали друзями: Петро поспішав з роботи, а Мурчик чекав його на червоному маленькому килимку біля дверей.
Згодом у Петра завязалася історія із дівчиною з офісу. Дівчина була рідкісна і незвична звали її Соломія, така імя буває лише у справжніх українських родинах. Вона спритно зачарувала Петра, і вже через кілька тижнів жила з ним у квартирі.
Соломія одразу не злюбила Мурчика. Почала наполягати, щоб Петро позбавився кота, не мов би той псує їй настрій. Петро пояснював, що Мурчик для нього дуже дорогий, частина серця. Але Соломія не вгамовувалася і весь час диктувала: “Він не пасує до нашого життя, гості дивляться на його лапи й гидують!” Петро заплутався між дівчиною й котом, бо любив їх обох.
Батьки Петра теж не схвалювали Соломію: вони вважали її грубою й безцеремонною. Радили Петру не квапитись з одруженням мовляв, краще роздивитись, чи дійсно вона йому підходить.
А ось коли батьки Соломії приїхали в гості, стало ще дивніше. Батько Соломії, переступивши поріг, засміявся, побачивши Мурчика, і назвав його “диваком”. У той момент Петро відчув бажання захистити свого кота.
Протягом вечора Соломія та її батько сміялись з Мурчика, придумували, куди його можна подіти: “Може віддати в притулок або на базар!” Мати Соломії теж, ніби сновидіння, приєдналася до їхніх бридких жартів. І на ранок, повернувшись з роботи, Петро не знайшов Мурчика вдома. Він спитав Соломію, де кошеня, а та, ніби туманна тінь, відповіла, що відвезла кота у ветклініку й залишила там.
Петро, схоже на хмару, кинувся шукати Мурчика шукав пять годин по Києву, як у безкрайніх снах. Нарешті знайшов його: кошеня тихо муркотіло в його обіймах, і від радості світ став ніжно-синім, як зоряний вечір над Дніпром.
Петро повернувся додому й сказав Соломії, аби збирала речі та йшла. Він вже не хотів бачити її поряд, вона стала йому бридкою як непрошений вітер. Наступного ранку Соломія без слів зібрала свої речі й пішла, ніби розчинилася у київському тумані. Вона досі не могла повірити, що кошеня стало важливішим, ніж вона.
З того часу Петро і Мурчик живуть разом. Котик щасливий зустрічати господаря після роботи, а Петро відчуває, що друзі-тітоньки у снах завжди бувають справжніми.
