Середа була спокійна та тиха, і я, Ростислав, їхав електричкою з Києва до невеликого села неподалік Василькова, де мав невеличку земельну ділянку. Вагон був напівпорожній лиш декілька пасажирів, переважно літні чоловіки та жінки, що, як і я, прямували до своїх городів.
На одній станції до вагону зайшла літня жінка, сіла поруч. Виглядала так, ніби щойно вийшла з дому, щоб попрацювати у своєму саду. Мабуть, вона жителка тієї місцевості. Мені несподівано накотилися спогади про мою покійну дружину, Марічку. Ми разом вирощували яблука, картоплю, часник… їздили до ділянки вдвох, ділилися турботами й радощами. З її хворобою усе змінилося я перестав навідуватися в сад, бо кожен куток, кожна квітка, нагадували про втрату й самотність.
Коли електричка зупинилася на наступній станції, жінка повернулася до мене й сказала тихо, але з такою впевненістю, що мурашки пробігли по спині: Сьогодні гарний сонячний день. Вистачить часу, щоб щось зробити. Це були ті ж слова, які часто промовляла Марічка, коли разом планували роботу на городі. Я ледь впізнав себе вразливо кивнув, і ми почали розмовляти про цьогорічний нетривалий врожай, сувору зиму, надії на врожаї наступної весни.
Коли добралися до автобусної зупинки, мене здивувало, що я раніше не зустрічав цю жінку. Ми йшли поруч, потім розійшлися кожен у свій бік. На ділянці мене зустріла гущавина трави й бурянів, усе заросло за довгий час моєї відсутності. Але слова тієї жінки і коротка бесіда подарували мені внутрішній спокій, і я відчув натхнення знову досліджувати улюблене місце.
Я з новою енергією взявся за роботу: перекопував грядки, виривав буряни, прибирав гілки. Коли побачив родючий ґрунт під руками, захотів залишити ділянку собі ще на деякий час. Я влаштував невеличку перерву, присів на лавку з канапкою й гарячим чаєм у термосі. Сонце освітлювало квітучі мальви вгорі, а під новим молодим яблуневим деревом лежали налиті яблука. Усе це нагадувало мені про ніжність і домашній затишок.
Мій настрій значно покращився, й я вирішив частіше приїжджати сюди. Коли збирав гриби в лісочку поблизу, плечі мовби спали камінь, а серце ставало легшим. Я зрозумів, що робота на землі це не лише тягар, а й радість, сенс життя.
На зворотному шляху знову зустрів ту жінку звали її Галина. Ми ділилися яблуками й сміялися, згадуючи про трудові будні на городі. Вона сказала: Доки є сили варто жити й працювати! Шукайте радість у кожній справі, що робите для себе й близьких. Коли я вийшов на своїй станції, сонце вже хилилося до заходу, а я відчував справжнє задоволення і більше не відчував тяжкої туги.
