Автобус. Усі пасажири тихенько сидять, кожен втупився або у вікно, або в телефон, як заведені. Сірий дощ тарабанить по шибках типова погода Києва восени. На зупинці у двері заскакує безхатченко. Хоч, може, йому й немає ще пятдесяти, але виглядає на всі сто двадцять пять роки й біда даються взнаки. Від нього тягло так, що навіть у масці не врятуєшся запахи натхненно розійшлися по салону.
Люди добрі, може, копійчину для хліба? Уже третій день горло не бачило їжі, прохрипів він.
Більшість пасажирів зробили вигляд, ніби їх відволікли важливі справи всесвітнього значення хтось терміново прокручує стрічку, хтось листуєсь. Але були й ті, хто почав шукати дрібняки у своїх гаманцях хтось у гривнях, хтось у копійках.
Раптом один пасажир обурено вистрілив:
Немає грошей на їжу? То працюйте! Скільки можна жити на руках інших? Я ось теж сьогодні отримав «пінка» з роботи, але ж не з трясучою рукою йду. Ще й кредит у банку за квартиру висить над душею!
Виглядав цей пан, між іншим, досить солідно одяг з «секонду», але чистий, черевики ще не розлазяться. Безхатченко опустив очі, почервонів, ніяково порпався по кишенях. Дістав свої останні заощадження, розгладив і простягнув тому чоловіку.
Тримайте, вам, може, зараз потрібніше. А люди добрі мене ще піднімуть…
З цими словами він рушив уже до дверей, мовби хотів вийти на наступній. Той пан прожогом кинувся за ним, ніяк не бажаючи брати гроші. Салон, здається, навіть дихання затримав настільки дивна сцена.
Нарешті догнавши безхатченка, чоловік метушливо почав доводити свою правоту, але безхатченко зіронізував, усміхнувся і відмовився.
Життя то штука цікава, хитро сказав він. Добрих людей ще багато, просто треба вміти ними бачити і цінувати кожну мить.
Пасажир підійшов йому, ніби щойно зрозумів щось надважливе. Втирав сльози, а у руках міцно стискав ті гроші, отримані від безхатченка як найдорожчий подарунок.
