Коли Марічка прийшла забирати сина з садочка, той кинувся їй на шию й гаряче зашепотів на вухо:
Мамо, мамо, а давай заберемо бабусю Остапа до себе!
Що? Яку ще бабусю? Про що ти, Назарчику, говориш? здивувалась Марічка. Одягайся хутчіш, тато вже чекає нас у машині.
Ось ту бабусю! Назарко показав пальцем на літню жінку, яка повільно вела хлопчика до виходу із садочка. Бабусю Остапа! Я ж кажу!
Не вигадуй дурниць. Це чужа бабуся.
Ну і що? занив син. Попроси її, щоб вона і моєю бабусею стала. Дуже хочу.
У тебе є свої бабусі. Навіть дві! Навіщо ще одна? Досить фантазувати, одягай штанці.
Ну, мамо… Назарко зробив нещасне обличчя й почав натягати теплі штанці. Мої бабусі не справжні. А в Остапа справжня.
Чому це наші бабусі не справжні? посміхнулась невпевнено Марічка. Вони ж справжні, бо нас з татом народили. Не бабуся Остапа ж!
І що? Син з сумом дивився на маму. Народили, але бабусями так і не стали.
Що ти таке кажеш?! Якщо ти наш з татом син, то їхні мами автоматично стають тобі бабусями!
А я не хочу, щоб вони були автоматичними! Хочу, щоб були справжніми, не вгамовувався хлопчик.
А що значить “справжніми”?
Як бабуся Остапа.
А чим вона відрізняється від твоїх рідних? Я щось не розумію, Назарчику.
Вона дозволяє Остапу голосно називати її “бабусею”, серйозно пояснив син. А одна моя бабуся каже називати її просто Оленою, а друга сварить: коли я на подвірї гукаю “бабуся”, то просить так її не називати.
Чому сварить?
Каже: “Я ще молода, не ганьби перед сусідами!”
То це ж моя мама так тобі каже?
Так. І ще сказала, що ти лишаєш мене їй на вихідних. А ось бабуся Остапа постійно каже, що Остап це найдорожче, що в неї є. Мені теж хочеться бути найдорожчим.
Невже моя мама таке казала? Марічка засмучено подивилася на Назарка і вже лагідніше мовила: Давай, одягайся, синочку, а то тато переживає. А бабуся Олена хіба теж сварить, якщо ти її бабусею кличеш?
Не сварить, похмуро похилив голову Назарко. Просто не відгукується на “бабуся”. А коли кажу “Олено”, то хвалить мене. І ще, мамо, чому мої бабусі не вміють готувати справжню їжу?
Як це? здивовано перепитала Марічка. Тебе що, голодом морять?
Так, раптом сказав Назарко. Морять.
Не вигадуй! Вони тебе годують краще, ніж мене в дитинстві! Я бачила, що ти у них їси!
Ковбаса, вареники, салати… Це хіба найкраща їжа?
А яка тобі треба?
Налисники.
Налисники? перепитала мама.
Ага. Чи оладки. От бабуся Остапа казала сьогодні йому: “Підемо додому я тебе пригостю гарячими оладками зі сметаною і варенням. Памятаєш, як ми з тобою влітку варення варили?” А Остап такий радісний киває… Ми з моїми бабусями ніколи варення не варимо.
Господи, Назарчику… Мама з жалем глянула на сина. А хочеш, сьогодні увечері чай із варенням попємо? Заїдемо у магазин та купимо.
Та магазинне несмачне…
Відкіля знаєш?
Я ж просив бабусь купити! Вже купували…
А оладки ти просив їх спекти?
Ага… Нахмурений Назарко насилу натягнув куртку. Кажуть, возитися довго. Краще у кавярню підуть зі мною там гарячі млинці. Але вони холодні, а джем нудотний. Бабуся Остапа каже: найкраща їжа оладки з гарячої сковороди.
Ой, справді… замріяно відповіла Марічка, взяла Назарка за руку і повела з садочка. Памятаю, і мене так бабуся пригощала…
Поки йшли до стоянки, де їх у авто чекав Назарків тато, Марічка набрала телефон подруги.
Світлано, ти вдома? винувато спитала вона.
Вдома, відповіла подруга.
Можна про щось попросити? Тільки не смійся.
Що сталося?
Ти ж хвалилася своїми оладками, що твій син їх їсть без кінця.
Ну і?
Дай рецепт дуже треба! Коли подруга розсміялася, Марічка вигукнула: Я ж просила не сміятись!
Краще приїжджай до мене навчу. І сина бери, і чоловіка, раз біля садка недалеко. Чекаю.
Наступного дня Марічка відпросилась з роботи, приїхала до мами, і почала вчити її смажити оладки. Мама пробувала сердитись, говорила щось про сучасне життя, але Марічка суворо мовила:
Мамо, якщо Сергійко тобі заважає, я більше не буду його приводити. Знаєш, чим справжня бабуся відрізняється від несправжньої? І чому ти не вариш взимку смородинове варення, коли у тебе вже онук?
Мама хотіла різко щось відповісти, але побачила рішучий погляд дочки і змовчала. Про всяк випадок.





