Марка вигнали… Знову… Втретє за її коротке життя… Не щастило їй ніяк… І це назавжди змінило її долю.
Марку вигнали. Знову. Втретє за її недовгий вік. Фортуна відвернулася від неї. Щойно виповнився рік, а вже з трьох сімей її позбулися. Та й як позбулися спершу передавали з рук у руки, а потім…
Потім просто винесли на вулицю далі від дому, поклали до контейнера для сміття у сусідньому дворі та хутко пішли. Щоб вона не змогла повернутися назад. Та Марка й не шукала шляху додому.
Вона усе зрозуміла одразу. По обличчю господаря, який мовчки узяв її під пахву. Його дружина дуже засмутилася, коли Марка нашкребла новенький, дорогий диван із натуральної шкіри. Вона й винесла вирок. А чоловік? Він, як завжди, погодився з усім.
Отак Марка опинилася у холодному баку біля старих багатоповерхівок Харкова. Вона навіть не побігла б за господарем усе було ясно по його байдужому погляду.
Не було і теплого слова, не попрощалися по-людськи, не погладили востаннє… Ніби просто сміття винесли.
Марка зітхнула, порившись у відходах, знайшла трохи черствого сала, перекусила ним та вилізла надвір. Сіла поруч із великим зеленим контейнером, вдивляючись у сонце, що сідало над дахами панельок.
Вона мружилася, але не відводила погляду. Ці золоті промені були останніми подихами літа, осені, зими Теплом просочувався день, і тонка крига на калюжах танула.
Лише в душі Марки наростала крига.
Вечір у Харкові був крижаний і печальний. Ніч принесла вітер із січневим морозом.
Руда киця тремтіла. Вона не знала, куди їй подітися, як сховатися, тож знайшла купу сухого кленового листя, влаштувалася там, згорнулась у маленький клубочок. Час від часу її трусив холод, але зрештою
Коли вітер із мокрим снігом скував шерсть, їй раптом стало тепло. В глибині свідомості Марка почула чийсь лагідний шепіт, який заколисував, підбурював заплющити очі та забути про всі негаразди.
Подрімаєш ще трохи і все мине. Згорнись, засни Засни, засни лунало всередині.
Тепло розливалося по її знесиленому тільцю. Хотілося просто здатися, щоб усе скінчилося. Бо навіщо боротися? Завтра буде той самий холод, той самий голод. І знову захочеться заплющити очі назавжди.
Першими на порожній вулиці запалали ліхтарі. Марка востаннє поглянула на них те саме світло, на яке вона дивилася вечорами із вікна ще минулої осені. Тепер її очі згасали в темряві, і саме цей останній відблиск зацікавив маленьку руду дівчинку Соломію.
Вона йшла до дому з татом, тримаючись за його пальці.
Там! тихенько вигукнула Соломія. У листі хтось є.
Та немає там нікого! зіщулився від холоду батько Сергій. Ходімо швидше, замерзли обидва.
Але Соломія рішуче відірвалась, підійшла до купи листя.
Я бачила, бачила промінчик!
Промінчик у купі старого листя? підняв брови Сергій. Не буває такого
Але дівчинка вже розгрібала листя своїми маленькими руками й знайшла руде, майже неживе тільце.
Тату! вигукнула вона.
Це він! Я ж казала! Світло!
Хто він? Сергій обережно підійшов.
Он він, кицюня! сказала Соломія, обережно торкаючись крижаної шерсті.
Залиш, доню, тихо мовив тато. Вона вже не дихає. Ми не можемо взяти додому мертву тварину.
Вона жива! вперто заперечила дівчинка. Я бачила світло у її очах!
Світло? У киці? перепитав, здивувався Сергій. Схилившись, він прислухався, спробував намацати сердечко.
А Марка так хотіла спати Її огортала мла, втома, зігрівала тепла уява Але тоненький дитячий голос все кликав Світло у її очах!
Чого вони не дають заснути? Чому знову тривожать?
З останніх сил киця привідкрила очі світло ліхтарів майнуло відображенням у її зіниці.
Ось! вигукнула Соломія, Тату, бачиш? Знову спалахнуло! Я не вигадала!
Яке світло, чудна ти! здивувався тато, але розтулив свого старенького пухового куртку, загорнув у неї маленьке тільце й рушив додому.
Соломія вибігла попереду, не відставала:
Тату, швидше, вона ж змерзла
Вони разом зайшли у підїзд, піднялись на пятий поверх. У їхній квартирі запалало світло. Марку помили теплою водою, нагодували гарячим молоком. Соломія невтомно шепотіла:
Тільки не помирай! Не помирай, прошу тебе!
Крига на шерсті зникла І в серці теж почало танути. Велика руденька киця з подивом спостерігала, як дівчинка і її тато дбайливо піклуються про неї. Вона відігрілася не під батареєю, а біля маленького люблячого серця.
А там, на вулиці під вікнами пятого поверху, стояв хтось невидимий, хто іноді допомагає у найтемніші миті.
Він подивився на вікна, що світилися теплом, і сказав: Все, що міг те і зробив. Та не кожен бачить світло. Не кожен, а з тих, що бачать не всі збережуть…
А Марка, дивлячись на рудоволосу Соломію, вже не думала про людей і їхню велич. То людські справи. Вона бачила світло. Світло у її очах.
І зрозуміла: навіть у найтемнішу ніч не варто опускати лапки, адже варто лише протриматись і повірити обовязково знайдеться хтось, у чиїх очах сяятиме вогник надії для тебе.
Ставте вподобайки та лишайте коментарі як би ви вчинили на місці цієї дівчинки? Усі ми можемо стати для когось світлом.
