Вона вийшла з чорно-блискучого “Мерседеса”, ледь торкнулася босими литками асфальту і раптом опустилася на коліна у весняну багнюку на київському Подолі немов усе навкруги було лише напівпрозорим маревом, а білосніжне пальто сяяло без причини, не маючи тіні. Біля того бортика, в тіні розсипаного ліхтарного світла, грівся дідусь із залатаною сумкою біля нього дрімав кудлатий песик із кличкою Грицько.
Дівчина, її звали Соломія, несла целофановий пакет зі свіжою паляницею й гарячими пиріжками від Лідії з Бессарабського ринку. Раптом навколо все почало плавати й деренчати, перехожі пливли замість того щоб йти: у когось голови перетворювалися на кавуни, у когось рука виростала прямо з кишені.
Соломія підійшла й стала навколішки біля дідуся, намокла на колінах, та навіть не злякалася: біла тканина пальта ота сама, що коштує як половина квартири у Львові миттю ввібрала бруд, але ніби від того лише засяяла ще яскравіше.
Дідусь, втупившись у її закляклі пальці й блискучі в очах сльози, пошепки промовив:
Дитино, подивись, у що ти вбралася і що ти робиш?
Соломія навпаки взяла його порепані, помережані життям долоні й пролюдно втерла сльози як жарини. З-під рукава виглянув тонкий срібний ланцюжок, а ще, на запясті, виблискував шрам у формі місяця.
Вулиці вже хиталися, а небо стікало вниз акварельною синню. Дідусь завмер, в очах жах і несподіване впізнавання.
Ти маленька Стефанія? прошепотів він, і сльоза неначе соняшникова олія потекла по небритій щоці.
Тепер я Соломія Барвинок, вона посміхнулась крізь водоспад сліз. Я шукала вас, Іване Яковичу, пять років. Обіцяла собі знайти того, хто виніс мене з вогню, втративши усе, крім життя.
Пятнадцять років тому Іван Якович був знаний на весь Харків інженер. Тієї ночі він повертався додому з найбільшим букетом соняшників для онучки й побачив, як просто серед дороги перевертається авто й палає. Всі тікали, боячись вибуху, а він, ніби у сні, кинувся в полумя. В розбитих сидіннях затисло маленьку дівчинку, чий зажмурений ротик нагадував пелюстку. Витягаючи її крізь скло, Іван порізав їй запястя гострим металом, залишивши той фатальний місячний шрам.
Машина з вибухом підкинула його на тротуар, лікування розтяглося на багато місяців, гроші розчинилися в повітрі, а знайомі розвіялися, ніби перший сніг. Поступово залишилися лише спогади, старий пес Грицько, і той міський холод.
Стільки років я тебе шукав у снах, шепотів Іван, притискаючи пакет пиріжків до грудей.
Та тієї ночі чорний “Мерседес” відвіз їх обох у старий дім із бузковим садом і запахом гарячого борщу. Соломія не лише поділилася вечерею вона повернула йому Миколая, дім, і надію. Нове життя розпочалося як дивна обіцянка на світанку: у неї був місячний шрам, у нього нові двері.
Мудрість цієї сновидної історії проста: людська доброта, наче весняна роса, повертається у найнеочікуванішу мить, навіть якщо твоє серце вже вкрито льодяною кіркою.
А як би ти вчинив на місці Соломії чи впізнав би Івана в цій маральній реальності?
