Пізній бунт
Ти розумієш, що ти робиш? голос Одарки лунав рівно, без особливої інтонації, і саме ця тиша лякала більше будь-якого крику. Ти усвідомлюєш, що це означає для всіх нас?
Марічка стояла біля вікна й вдивлялася на мокру вулицю. За склом лив дрібний осінній дощик, перехожі метушливо перебігали під парасольками, уникаючи одне одного поглядами.
Я розумію, що це означає для мене, відповіла вона нарешті.
Для тебе… Одарка сказала це так, ніби перекладала це слово з долоні на долоню. Ти завжди тільки для себе. А ми?
Ви дорослі люди.
Мам, тобі шістдесят один.
Я в курсі, скільки мені років.
Одарка сіла на диван, старезний, ще з тієї, радянської квартири, що пережив уже всі реформи. Марічка глянула на нього і вкотре подумала: скільки разів планувала викинути і не викинула. Бо звикла. Бо жалко. Бо здавалося викинути диван, а ніби щось живе від себе відрізати.
Ти хоча б думала, що люди скажуть? запитала дочка.
Ні, відповіла Марічка. Не думала.
І це була чистісінька правда.
***
Почалося все ще в березні, коли Марія Василівна Гузар, колишня вчителька української мови та літератури, а нині пенсіонерка, що підробляла в дитячому гуртку при бібліотеці, вирішила махнути на вихідні в Збараж до подруги.
Подруга Стефа Антонівна мешкала там уже років вісім. Переїхала, коли овдовіла, купила хатинку на краю міста, завела город, і, за її словами, нарешті почала дихати груддю. Марічка їздила до неї раз на рік, зазвичай влітку. А цього разу щось змінилося. Усередині ніби хтось тихенько шепнув їдь зараз. Не відкладай на літо. Оце і їдь.
Березень у Збаражі вогкий і мовчазний. В улоговинах ще сніг, а на пагорбах уже чорна, жадібна до життя земля. Куполи церков віддзеркалюють блякле небо. Марічка йшла вузькою вуличкою і раптом усвідомила вона давно такої тиші не відчувала. Саме тиші, а не пустоти різницю збагнула лише тут.
Стефа стояла на ганку в капцях і старому пуховику.
Дочека́лася, сказала вона. Я вже вареники розігріла.
Сиділи на кухні, пили чай, а Стефа розповідала про сусідів, городи і навіть, що збирається завести козу.
Козу? підняла брову Марічка.
А чому ні? Молоко своє, сир можна робити. Читала не так то вже й складно.
Стефо, ти ж ту козу хіба що в мультфільмі бачила.
Саме тому й хочу познайомитися, засміялася Стефа і ще підлила чаю. А ти що? Якась сіра стала, пробач, але таки правда.
Марічка глянула на свої руки. Звичайні, вже не юні, з виразними жилками.
Я в нормі.
В нормі це не відповідь. Щось трапилося?
Нічого не трапилось. Як завжди.
Оце й недобре, сказала Стефа. Бо оце «як завжди» і є найгірше.
Марічка промовчала. За вікном густішала вечірня синь, і десь на обрії спалахнув перший ліхтар.
Наступного дня Стефа потягла її на базарчик. Не в сучасний супермаркет, а справжній базар, стихійний, де бабусі продають квашену капусту й вовняні шкарпетки. Біля прилавка з грибами Марічка раптом побачила Остапа.
В першу мить не впізнала його. Минуло добрих тридцять з гаком років і багато всього додалося але щось у рухах, у шапці набакир, в тому, як він руки в кишені тримав лишилося колишнє. Вона зупинилася.
Він також зупинився.
Марічко? невпевнено сказав він.
Остапе…
Декілька секунд стояли, потім Стефа делікатно попрямувала до шкарпеток, а вони лишились серед базару, між запахом грибів і вологої землі.
Ти тут тепер живеш? запитала Марічка.
Уже другий рік. А ти?
Я у Стефи в гостях.
Ясно.
Мовчання але не незручне. Яке з’являється, коли є час, і нема поспіху.
Ти не змінилася, сказав він.
Брехня.
Ну, трішечки лише.
Марічка розсміялась. Не думала, що зможе.
***
Остап Петрович Заболотний був її однокурсником. Не хлопець, не друг, просто однокурсник з педагогічного, п’ять років вчулись на одній парті. А потім усе, як завжди: він поїхав у своє місто, вона у своє, вийшла заміж, народила дітей. Десь щось чула, що і він одружився, має доньку. Та й усе.
І ось тепер стояли вони біля грибів…
Домовилися побачитися увечері в кавярні на центральній вулиці. Стефа лишилася до серіалу й теж не робила зайвого пафосу:
Іди, звісно. Я все одно мелодраму дивлюсь. Тільки не думаєш, що щось планую, і хитро примружилася.
У кавярні майже нікого. Деревяні столики, лампи із жовтим світлом, на стінах фото старого Збаража. Взяли чай із яблучним пирогом і довго базікали про старих спільних знайомих, студентські курйози реготали аж до сліз.
Потім Остап раптом сказав:
Моя дружина померла три роки тому.
Мені дуже шкода, тихо мовила Марічка.
Та… вже якось звик. Та й чуже це слово звикати… Живеш собі далі. Просто по-іншому.
Я розумію.
А ти як?
Марічка могла відповісти чимало, але просто подумала: чоловік, Михайло Ігнатович, поїхав до іншої десять років тому. Без ясних причин. Просто одного дня зібрав торбу й сказав: Так вже склалося. Вона довго мучилась, перекручувала всі роки, як чотки в руках. Потім втомилася і почала просто жити. Діти, онуки, бібліотечний гурток, Стефа у Збаражі раз на рік.
Та по-різному, сказала вона.
Він кивнув. Усе зрозумів і не розпитував.
***
Повернулася у Тернопіль і думала: звичайне, приємне знайомство. Буває.
Але через тиждень Остап написав у Viber. Знайшов її через Стефу: Привіт! Як доїхала? Відповіла. Почали щось писати спершу зрідка, потім усе частіше. Дивувалася сама собі вона, яка зазвичай три доби пропускає дзвінки, ловила себе: чекає на повідомлення.
Остап писав без зайвих прикрас: про свою збаразьку буденність, що він реставратор, по церквам, ікони відмиває. Про її гурток питав, про дітей. Часом кидав фото: біла церква засніжена, кіт на підвіконні, стакан із чаєм на старому столі.
Одарка запідозрила мама і телефоном освоїлася, й затримується у месенджері.
Мамо, що ти там з тим телефоном робиш?
Читаю…
Ото ти смішна. Сама вчила: менше в екран очі зіпсуєш. А сама?
Значить, раніше помилялася.
Дочка глянула на матір як на підозру, але питати не стала.
У квітні Остап вирішив приїхати у Тернопіль, казав, маючи справи до тамтешньої майстерні, і додав: Якщо ти не проти, зустрілися б.
«Якщо не проти» Марічка посміхнулася. Серйозний, обережний.
Приезжай, відповіла.
Вони зустрілись біля Десь там, де Серет і Рудка в одну воду течуть. Казав весна, а вітер ще втирає сльози так, що аж вуха терпне. Марічка дістала сіре пальто, куплене два роки тому, практично недоторкане.
Він стояв біля парапету, дивився на річку. В руках традиційно кишені. Ось саме ці руки в кишенях і були тією точкою, де сходяться і час, і простір.
Привіт, каже.
Привіт.
Пішли набережною. Говорили про все чеснота: про реставрацію, про бібліотечні витівки. Марічка згадала, як хлопчик з гуртка написав, що книжки це вікна: через них дивишся не назовні, а всередину самого себе. Остап зупинився.
От це філософ! Скільки йому?
Вісім.
Мудрий хлопак.
Я, мабуть, люблю з дітьми возитися.
Я це чую по тому, як ти про них говориш.
Він дивився на річку. Вона дивилася на нього.
Потім кавували у кафе навпроти, і Марічка раптом відчула: вона вже сто років так із кимось просто не сиділа просто була.
В кінці він спитав:
Я міг би ще приїхати? Якщо можна.
Можна, посміхнулась вона.
***
У травні Одарка таки зметикувала. Телефонувала серед білого дня а Марічка була десь, трубку довго не брала, потім перетелефонувала з якоюсь дивною заспаністю.
Мамо, де ти була?
Гуляла.
Одна?
Зависла крихітна, але промовиста пауза.
Не зовсім…
От тут почалась розмова: з натяками, потім жорстко.
Він хто?
Однокурсник. Людина, з якою ми зустрілися у Збаражі на базарі.
Ти казала знайомий.
Ну так.
Мамо, тобі…
Я знаю, скільки мені років, Одарко.
Тиша.
Що це взагалі? Ви просто гуляєте?
Зараз просто гуляємо.
Зараз… перепитала Одарка.
Марічка не пояснювала. Деякі речі словами не поясниш. Справжній сенс десь між словами.
Син, Ярема, відреагував зовсім інакше, по-чуоловічому просто. Жив у Києві, дзвонив раз на два тижні. Коли Марічка обережно озвучила знайомство, він промовчав, а потім лише спитав:
Нормальний чоловік?
Нормальний.
Ну то добре, підтримав Ярема.
Гадаєш, краще так чи як в Одарки так і не розібрала.
***
Літо минуло в новому ритмі. Остап приїжджав у Тернопіль, вона їздила у Збараж. Сходили на базар, у музей, де-не-де пили каву з тістечками (як звуть киянки настоєно). Колись показав їй майстерню тісна кімната з високими вікнами, запахом оліфи й старого дерева. Уздовж стін ікони, частина ледь читається, частина відмиті.
Не боїшся таке торкатись? питає вона.
Ні, навпаки. Є відчуття, що це було до нас і переживе нас. Але, мабуть, саме тому й варто любити.
Ти віриш?
Думає, потім каже:
Не знаю, як це правильно назвати. Але відчуття важливості є. Не тому, що треба, а бо так є.
Марічка дивилася на лик, що проступав із тьмяної фарби. Світлий, спокійний.
Мій, бувший, казав, що я дурницею займаюсь гурток цей вести. Грошей майже ніяких…
А ти?
А я… спершу, звісно, сумнівалась, що правда. Вже десь під пенсію зрозуміла, що не так.
Остап нічого не сказав просто подивився. І цього вистачило.
Вечорами сиділи в нього на кухні, пили чай. Галасу не було. Проблеми так, були. Одарка мовчки не дзвонила, коли Марічка загадково їхала у Збараж тиша демонстративна, українська. Онучка Соломія, вісім років: Бабусю, ти скоро додому? і такий тон, що серце стискається.
Та на цій кухні гострота тих докорів затихала.
Ти думала переїхати? якось спитав Остап.
Куди?
У Збараж. Чи кудись ще…
Пропонуєш мені…
Ні, нічого не пропоную. Просто питаю, думала колись?
Ні. Ну, колись так. Але це здавалося… нереальним.
Чому?
Діти. Онуки. Квартира. Робота. Усе тут.
Діти дорослі.
Це нічого не змінює.
Ти права. Я просто питаю.
Це запитання оселилося десь у грудях. Такі ніколи не йдуть.
***
У серпні Одарка зявилася у Тернополі несподівано не на свято, не на ювілей, просто так, з електричкою та спортивною сумкою.
Пили чай, Одарка визирала у вікно. Потім спитала:
Ти серйозно?
Щодо чого?
Щодо нього. І щодо всього цього.
Я не знаю, чесно.
Мамо, тобі не здається, що це трохи… дивно? В нашому віці?
У твоєму віці чи в моєму?
У нашому. У віці нашої сімї. Тато ж… тато ще живий, він…
Тато вже девять років як чужий для мене людина, Одарко.
Це не змінює тридцятирічний шлюб, мамо.
Якраз змінює, дочко.
Одарка прибрала горнятко подалі.
А як скажеш Соломійці? Вона зрозуміє?
У Соломійки вісім. Вона зрозуміє те, що ми їй пояснимо.
А що ти поясниш?
Марічка глянула на дочку дочка ну точнісінько як тато: прямий ротик, темні брови. В дитинстві це розчулювало. Зараз боліло.
Скажемо, бабуся зустріла гарного чоловіка. І цього досить.
А далі?
А далі побачимо.
Побачимо ти завжди так віджартовуєшся.
Не зовсім. Кажу побачимо, якщо й справді не знаю, що буде. Це чесно.
Одарка довго мовчала біля вікна, тоді тихо, майже як до себе:
Я боюсь, що ти пошкодуєш.
А я можу пошкодувати й про те, що не зробила.
Дочка озирнулася:
Це все філософія. Мені від неї не легше.
Мені теж нелегко, відповіла Марічка. Але отак і живу.
Одарка поїхала вечірнім потягом. Обійнялися на прощання обійми тугі, але добрі, як у тих, хто боїться відпустити, але відпускає.
***
Вересень був різким і холодним. Уже шість років як Марічка на пенсії, та гурток у бібліотеці тримав її в тонусі: двічі на тиждень діти, малюнки, сценки, книжки невеличка кімнта з полицями й подушками.
Завбібліотеки Тамара Опанасівна, шістдесяти п’яти усе бачила. Не треба було розказувати в очах читалося: стала іншою, більш… на собі зосередженою. Не егоїсткою а просто, нарешті, про себе думає.
Ти щось затіяла, якось зауважила Тамара Опанасівна.
Так.
Гарне?
Ще не знаю.
Та й добре, махнула рукою. Головне хоч щось міняється. А то як ті ручаї весняні течем і не знаємо куди.
Марічка засміялась.
Вересень Остап запропонував поїхати разом у Камянець-Подільський: виставка старих рукописів, цікаво. Зняли два окремі номери у готелі, ходили в музеї, гуляли вечорами. В ресторані біля Смотрича Остап нарешті видав:
Я хочу, щоб ти знала: я не тисну. Якщо тисню не я це, серйозно.
Я знаю.
Бери як істину, а не як чемність: мені шістдесят три, я не юнак, не чекаю дива, просто… радий, що ти є.
Відповідь не прийшла одразу. За вікном темна річка і міріади вогників.
Це тяжко прийняти, сказала вона нарешті.
Чому?
Бо звикла: обіцянка це обов’язок. Очікування це умова.
Тут нема умов.
Я розумію, просто… важко інакше.
Він кивнув. Допили вино, рушили набережною мовчки, поруч, без випертої близькості і так було правильно.
***
Жовтень час вирішальних розмов.
Вона зателефонувала сама. Набрала Одарку: не дала й слова, мовила:
Я подумала. Остап запропонував переїхати у Збараж. Жити разом. Я думаю.
Довга тиша.
Ти серйозно.
Так.
Ви знайомі сім місяців.
Вісім.
Мамо, ну вісім! Ти розумієш, що це?
Вісім місяців. Просто.
Це нічого! Ти нічого про нього не знаєш!
Достатньо.
Що ти знаєш?! Що він тобі подобається? Що з ним зручно? Люди змінюються, мама! Все міняється!
Одарко…
Що?
Твій тато теж змінився. Ми тридцять років разом.
Тиша.
Це несправедливо, сказала Одарка.
Я не хочу бути несправедливою. Я хочу бути чесною перед тобою і перед собою.
З Яремою розмова, він зателефонував уже після сестри:
Мам, ти реально хочеш переїжджати?
Думаю.
Там нормально? Він як?
Достойна людина. Дім маленький, але затишний.
Квартиру продаси?
Здам. Як захочеться, повернусь.
А якщо
Яремо, прошу, не малюй драм. Я хочу без якщо.
Ну, добре… Дзвони частіше.
Буду.
Марічка вже стиха зауважила: вперше за довгі роки приймає рішення, яке не навязане просто хоче. Дивне відчуття. Лячно навіть.
Написала Остапу: Думаю. Треба ще трішки часу.
Він: Бери, скільки треба.
***
Стефа дзвонила раз на тиждень, тримала нейтралітет. Мовляв, як хочеш я твоя подруга, а не радниця.
Назвала козу? раптом питає Марічка.
Авжеж! Лукерка, пасує їй важлива…
Ти непередбачувана.
Ото моє спасіння!
Потім раптом додає:
А якщо б тобі було 30 ти б теж так думала довго?
До чого тут вік?
Мабуть, ні до чого. А може до всього. Ми, старші, завжди зважуємо більше. Начебто мудрішаємо, а інколи просто лякаємося і ховаємо страх за досвідом.
Марічка погодилася подумки: багато в тому правди. Боятись приймати рішення ще з молоду. А потім боїшся нічого не робити, бо це теж рішення.
Але цей страх уже не про Остапа. Про себе саму.
Хто вона без чужої ролі була чиєюсь дружиною, мамою, учителькою. А може, саме зараз настав час просто бути собою?
***
Наприкінці жовтня телефонує колишня свекруха пані Катерина Михайлівна, вісімдесят два, самотня в Тернополі.
Одарка розказала, без прелюдій.
Що саме?
Про твого знайомого. Що можеш поїхати.
І ви…
Вважаю, ти заслужила. Мій син тебе не цінував. Я це знала, та мовчала.
Катерино Михайлівно
Не перебивай. В мої роки можна чесно казати! Їдь, якщо хочеш. Дітей у вас добрих виростила. Одарка злиться, бо боїться втратити. Але твоє бути там, де тебе бачать.
Мене бачать.
Як бабусю. Як маму. Як того, хто повинен. А як людину?
Марічка мовчала.
Ото ж бо.
Дзвони мені, я рада буду.
Марічка стояла біля кухонного вікна, дивилася у двір: гілки голі, листя хіба вчорашній спогад.
Всі бачать її по-своєму: Одарка матір, Ярема побутового партнера, Тамара Опанасівна колегу, пані Катерина просто людину.
А Остап? Що він бачить?
Якимось дивом, напевно, справжню її, не роль, а обличчя без титулів.
***
Листопад перший сніг і раптом дзвінок від Соломійки.
Внучка зателефонувала сама:
Бабусю, ти поїдеш?
А ти що підслухала мамині розмови?
Трохи. То ти поїдеш?
Я ще не вирішила, Соню.
А повертатимешся в гості?
Обіцяю!
Обіцяєш?
Чесно.
А там гарно?
Дуже гарно. Там білі церкви, річка, сніг взимку.
Як у нас?
Трохи менша річка.
Ага. А мама боїться, що ти там захворієш, і ми не встигнемо…
Колюча нитка в серці.
Передай мамі: я здорова, і залишаюсь такою.
Вона це знає, просто боїться.
Я теж боюсь.
Чого?
Усього потроху. Боятися нормально. Всі бояться.
Ти казала, що сміливі теж бояться, тільки роблять.
Казала…
Я все пам’ятаю! гордо сказала Соломія.
Ну от, і я тебе люблю!
І я!
***
У листопаді Марічка зібрала речі, поїхала у Збараж не на вихідні, а на тиждень.
Остап зустрів на вокзалі, дорогою щось розповідав, а вона дивилася на поля під снігом і згадувала, як у березні тут було все інакше.
Жили тиждень під одним дахом у хаті з дерев’яними підлогами й старими шибками. Вранці на кухні разом пили каву, Остап іноді щось насвистував.
Якось увечері вона питає:
Ти не звик жити сам?
Та навпаки. Сам і є справжня тіснота.
Ти як навчився не боятися змін?
Якось змусило життя. Довго будівельником працював, сімя, гроші це все. А потім… вирішив усе кинути, почав учитися реставрації. Всі казали, що дурість.
І?
А я йшов до свого…
Він усміхався. Марічка раптом мовила:
Розкажи про дружину.
Він замовк. Потім:
Галя. Вона була тиха, але така, що в її присутності спокійно.
Сумуєш.
Так. Сумую. Але це не значить, що не можу… далі. Ти розумієш?
Розумію.
І ти так?
В мене по-іншому. Але так.
Помовчали. Тиша хороша.
***
На пятий день зателефонувала Одарка.
Ти ще там?
Так.
Довго?
До неділі.
Мамо, скажи чесно. Ти це робиш, щоб щось довести? Собі? Нам?
Ні. Просто… хочу жити. Іншими барвами.
А раніше ти жила погано?
Не погано. Просто не зовсім так, як хотіла.
Чого бракувало?
Довго думати не треба було. Почуття: ніби живеш «повз себе». В житті все є квартира, діти, робота, подруги але ти ніби поряд.
Себе бракувало, зрештою сказала вона.
Себе?
Так. Просто себе.
Дочка замислилась.
У тебе буде щастя? раптом питає.
Не знаю. Але спробувати хочу.
Ну, нехай.
Це не згода. Але й не війна.
***
В неділю, вже збираючись додому, Остап запитав:
Вирішила?
Майже.
Це добре чи погано?
Це значить ще трохи треба. Не багато.
Боїшся помилитися.
Так.
А можна скажу? Є помилки, які робиш і розумієш не те. Це нормально. А є ті, яких не робиш ось це гірше.
Ти ніби мої думки озвучуєш.
Я стараюся.
Вдома знов звична тиша, всім знайомий запах, чашка, книжка. Відкрила книжку рядок твердий: Самотність не вирок, а факт. Прочитала і засміялась уголос.
Написала Остапові: Приїду в січні. Надовго. Побачимо.
Відповідь: Чекаю.
***
Грудень минув у стані невизначеності. Все як завжди, але всередині все інакше.
Одарка дзвонила:
Ще не передумала?
Ні.
Будеш квартиру здавати?
Так, рієлтор вже шукає.
Мамо… ти не думаєш, що це просто спроба змінити життя? А раптом він не такий
Одарко, мені шістдесят один. Я вже не юна, що мріє про принца. Я знаю життя.
Це не вбереже від ілюзій.
Але зменшує їх кількість.
А раптом він не той?
Раптом це завжди. Все життя раптом, Одарко. Ти, коли заміж йшла?
Мені було двадцять сім!
І?
Тиша.
Ну добре, мамо.
Допоможеш мені пакуватися?
Звісно!
***
Новий рік зустрічали у Одарки з онукою і зятем Андрієм. Приїхав Ярема з дружиною. За столом гамір, діти бігають, дорослі кричать одне одному ти ще салат пробувала?.
Соломія, влаштувавшись поруч із бабусею, шепотіла секрети: Оцей салат, каже мама, сама робила, а насправді купила
Ти здаєш власну маму, мала.
Я не здаю, просто констатую…
Під Новий рік, коли у дорослих по келиху, а діти вже спали на дивані, Одарка сказала:
Мама їде у Збараж. У січні.
Лаконічно, інформативно.
Андрій кивнув. Ярема запитав:
Надовго?
Побачимо.
Ярема посміхнувся.
Бабусю, ти їдеш? крізь сон прошепотіла Соломія.
Так, Сонь, їду.
Але приїжджати будеш, обіцяла.
Обіцяла…
Марічка глянула на обличчя внучки й подумала: ось вона, її власна справжність. Тут і зараз.
***
Пятнадцятого січня телефоном Тамара Опанасівна:
Я йду з гуртка.
Тиша.
Коли?
В лютому. Дам час знайти заміну.
Ти їдеш?
Так.
Куди?
До Збаража.
До нього?
До нього. І до себе теж.
Є умієте ви формулювати, Марічко. Ну, удачі тобі! Справжньої.
Діти з гуртка намалювали їй велику листівку: кожен щось своє. Хлопчик, філософ, вікно з фіранкою і напис Щоб дивилися не назовні, а всередину.
Марічка сховала листівку у валізу.
***
Двадцять третього січня приїхала у Збараж. Остап допоміг внести валізу в кімнату. На підвіконні герань.
Звідки?
Купив. Раптом захочеш власних квітів.
Чудове рішення.
Вона дивилася в засніжене подвіря.
Ну як тобі?
Ще не знаю. Запитай за місяць.
Запитаю.
Остапе!
Що?
Дякую, що не поспішав.
Дякую, що приїхала…
***
Минуло три місяці. Звикала повільно. Збараж містечко невелике: тихо, але всі всіх знають, і спершу всі крутять головами на нову невесту.
Стефа познайомила з місцевими був літературний клуб при Домі культури. Запросили допомагати десятеро людей, читають книжки і круто дебатують.
Не знаю, чи зможу.
Дівко, а що там уміти…
Погодилась. Сподобалось.
З Одаркою говорили щотижня розмова, як після хвороби: спершу тільки ти, згодом а як він, як клуб, що читаєш. Звикали повільно, але звикали.
Соломія написала листа: папір, марка, малюнок дві церкви й річка, напис: Бабусю, я скоро приїду. Мама каже на весняних канікулах. Лукерка це коза? Мені Стефа казала.
Марічка й собі відписала.
***
У квітні Одарка таки приїхала сама, без Соломії.
Зайшла до хати, огляділась, сіла.
Остап запропонував чай і делікатно втік у майстерню.
Тут гарно, промовила Одарка.
Так.
Маленько трохи…
Зате тихо.
За Тернополем не сумуєш?
Сумую. За вами. За Тамарою Опанасівною. За набережною.
І все одно?
І все одно.
Він хороший?
Так.
Тобі добре?
Щастя складне слово. Але мені насправді добро.
Ну й добре…
Бо я все ще боюсь. За тебе. І буду, мабуть, завжди.
Знаю. Але ти йдеш на зустріч. Цього вистачає.
Попили чаю, поговорили про буденне ремонт, роботу, Соломію, зятя й нову машину.
Зібралися. Одарка на вихід, Марічка проводжає. Повітря вогке, квітневе, земля парує, перша зелень.
Мамо…
Так?
Я не розумію. І, мабуть, ніколи не зрозумію.
Я знаю.
Але хочу, щоб ти знала: ти завжди була поруч. Завжди. Я звикла, що ти поруч, що ти завжди відповідаєш на дзвінки.
Я і надалі відповідатиму.
Просто відстань інша… Мені треба звикнути.
Звикнеш.
Думаєш?
Марічка подивилася на дочку, на знайоме, до болю рідне лице.
Завжди звикаєш. Ти сильна.
Така ж, як ти.
Точно така ж.
Обійнялись. Міцно.
Подзвоню, як доїду.
Чекатиму!
Пішла улицею. Марічка дивилася вслід: спина рівна, крок швидкий. Аж засміялася. Одарка озирнулася:
Мамо, герань цвіте!
Ще й як!
То й добре, крикнула Одарка.
***
Марічка повернулась у хату. Остап грів борщ. Вона дивилася у вікно.
Все нормально? не обертаючись, питає він.
Нормально, зітхнула. Гарна вона, просто лякається.
Це нормально. Інколи нам усім страшно.
Так.
Поставила тарілки, присіла навпроти.
Остапе.
А?
Як думаєш, це правильно те, що я зробила?
Він повернувся до неї, подивився в очі.
А ти як думаєш?
Думаю, що це вперше все моє. До останньої літри.
Ну от! Відповіла сама.
Сіли обідати. За вікном квітневий Збараж: тихо, ще білий, але з травою вже.
Марічка дивилася й думала: ось воно. Не щастя як слово, не тріумф. Просто борщ. Просто вікно. Просто людина навпроти, з якою добре.
Чи цього вистачить? Не знала.
Борщ гарячий, герань цвіте, а малюнок з вікном усередину грець йому здався у сумці.
***
Увечері дзвонить Соломія:
Бабусю, мама казала, що була у тебе.
Була.
Ви як?
Добре, поговорили.
Вона не плакала?
Ні. А чого ти питаєш?
Бо вона плаче, коли думає, що я не чую. Через тебе.
Марічка заплющила очі.
Сонечко…
Що?
Передай мамі, що я скоро приїду в гості. Дуже скоро.
Добре… Бабусю?
Так!
У вас весна вже?
Майже. Ще трохи снігу є.
А у нас уже тепло. Дивно, що в одній країні різна погода.
Не дивно. Україна велика!
Бабусю, а ти сумуєш за нами?
Марічка глянула на вечірній, зоряний Збараж.
Дуже. Завжди.
То добре.
Думаєш?
Ну так. Якщо сумуєш, значить, любиш.
Не знайшлася що відповісти.
Пока, бабусю.
Пока, Сонечко.
В хаті Остап тихо співав щось на кухні й мив посуд. Герань темніла на вікні. Собака десь у сусідів брехала до вечора.
Марічка засміялась:
Соня права. Якщо сумуєш любиш. І навпаки.
Ось така, мабуть, і є справжня історія. Не глянцева, не кіношна. Просто життя. Зі своїми відстанями і зближеннями, з рішеннями інколи правильними, інколи дивакуватими, але завжди своїми.
Встала і пішла мити посуд разом із Остапом.
