Сусідка тягала мій перегній мішками по ночах. Вчора я щедро підсипала туди дріжджів.
Ти знову до моєї купи з відрами бігала? це вже навіть не питання, а констатація факту.
Лариса, що мешкала через тин, стояла посеред свого городу, спершися на сапу, й навіть не ворухнулася. Дивилася на мене так, ніби це її безневинно звинувачують.
Галь, ну що ти кипиш? У тебе того добра під тином завали. Ти що, поскупишся для сусідки, для подруги ще із школи?
Це тобі не «добро», Лара. Це пять тисяч гривень за КамАЗ плюс доставка, я кивнула на помітно зменшену купу на своєму подвірї. І взагалі, воно моє, куплене на зароблене.
Ой, подавись ти тим навозом! театрально закотила вона очі. Подумаєш, два відра взяла кабачки підживити. У мене пенсія мізерна не можу я машинами замовляти, як дехто тут.
Вона чудово знала, куди тиснути. Лариса майстриня зіграти жертву: винні завжди всі влада, дощі, сонце, й звісно я, бо мої помідори вже червоні, а в неї зеленіють.
Я повернулася додому з грудкою злості в горлі. Справа ж не в грошей або відрах, а в наглості й тому відчутті, ніби з тебе дурня роблять.
Кожної ночі, приблизно о другій, я чула той знайомий шелест. То було не відерце Лариса працювала на повну: напихала грубезні чорні мішки й тягнула стратегічні запаси, здавалось, що готується до облоги.
Толя сидів на кухні, мляво жував канапку й розгадував кросворд.
Знову тягала? спитав не відриваючи погляду.
Знову. І мене ж ще й жадібною обізвала.
Ну так пастку постав.
Ага, і потім пояснюй, чому сусідка залишилися без ноги. Тут розум потрібен, а не сила.
Я підійшла до вікна й глянула на її теплицю предмет місцевих заздрощів. Лариса полюбляла розповідати, що має особливе насіння й «легку руку». Легка та ще й яка, коли лазить у чужу купу!
Тієї ночі мені не спалося. Я лежала, прислухаючись: десь гавкав пес, цвіркуни тріщали, а потім знову шурх-шурх. Лопата хрустіла у спресованому компості. Я ж берегла ту купу, теплою плівкою накривала, а вона приходила й забирала, як своє.
Вранці я вийшла на ґанок Лариса вже метушилася біля грядок.
Доброго ранку, Галя! солодко протягнула вона. Дивлюсь, у тебе кабачки жовтіють, не захворіли?
Вона просто сяяла, а по слідах було видно за ніч відтягнула не менше трьох мішків.
Вітаю, Лариса. Не дочекаєшся.
Я попрямувала до сарайчика і помітила на полиці садову хімію: насіння, підживка і аж ціла жовта пачка сухих дріжджів залишки для полуниць. В мене миттєво склався план.
Лариса складала вкрадений перегній у щільні пакети, туго завязувала й тягла в теплицю, щоб те «добро» грілося під полікарбонатом. А зараз у тій теплиці спека й волога саме те для бродіння.
Я налила у відро теплої води, висипала туди залишки цукру й туди ж усю пачку дріжджів. Суміш зашипіла, зайшли бульбашки, солодко замайорів передчуттям справедливості.
Коли смеркало й сусідка ще не вийшла до «роботи», я обійшла город з іншого боку. Я знала, де вона просовується через дірку у сітці. Саме туди й вилила ведро закваски, акуратно перемішавши верхній шар. Любиш чуже? От тримай із чистого серця.
Повернувшись у дім, я добре вимила руки й полягла спати, зі свіжим відчуттям відновленої справедливості.
Чого посміхаєшся? сонно хрюкнув Толя.
Хороші сни будуть, відповіла я, втягнулась в ковдру.
Ніч пройшла тихо. Я навіть не прокинулась зі звичного шелесту напевно, Лариса працювала, як миша: тихо, обережно.
Але ранок почався зовсім не з кави і пташиного співу двір розірвав крик, ніби вовка за хвіст впіймали.
Ми з Толею схопилися водночас. Чоловік, у одних трусах, кинувся до вікна.
Що там в неї? крикнув, протираючи очі.
Я накинула халат і вийшла на ґанок, вдихаючи свіже ранкове повітря. Воно пахло чимось різким, трохи кислим. Лариса стояла біля своєї новенької теплиці, відчиненої навстіж.
Виглядала вона делікатно кажучи, цікаво. Вся у плямах, ніби хтось від душі помахав по ній пензлем. Я підійшла хвірткою й наділа щире здивування.
Ларисо, що сталося? У тебе труба прорвала?
Вона повільно повернулася. На обличчі страх, розгубленість і все та ж субстанція.
Воно воно як рвонула! хрипко прошепотіла. Галино! Воно живе!
Я зазирнула через сітку й ледь утрималась, щоб не засміятися. У теплиці панувала епічна руїна. Де вчора лежали пакети з «урожаєм», тепер справжній вибух.
Дріжджі в теплі і вологому пеклі градки, запаковані під завязку, почали бродити газ гнав тиск догори, мішки надувалися, як кулі, поки пластик не луснув.
Вміст із гучним «бах!» розлетівся по стінах і стелі. Ідеально рівна грядка з її перцями перетворилася на поле після артобстрілу. Посеред усього цього пишноти стояла Лариса героїня ранкової вистави.
І що там у тебе рвонула? спитала я, натягуючи на себе максимально невинний вираз.
Мішки! заволала вона. Я зайшла перевірити, а один як бухне! І зразу другий! Галя, що ти підсипала?!
Я?! здивувалась я з найщирішими очима. Лариса, то ж мій перегній, у своїй купі. Я туди хіба, що коровячого добра додала.
А як воно опинилося у твоїй теплиці, ще й старанно фасоване по мішках оце вже справді загадка.
Лариса застигла. По її обличчю йшли думки. Визнаєш, що моє зізнаєшся і в крадіжці. Скажеш, що твоє то чого тоді так гахнуло? Вона стояла, обтечена гноєм і по суті, і по формі.
Це це ж диверсія! ледь вичавила. Хотіла мене отруїти!
Чим? Натуральним добривом? знизала я плечима. Може, то в тебе в теплиці аура підкачала? Або хтось наврочив? Ти ж хвалилась, що в тебе рука легка.
Толя вийшов на ґанок, оцінив картину, пирхнув у кулак й хутко сховався в домі, щоб не розреготатися на весь куток. Лариса схопила шланг і почала ледь не в шоковому стані відмивати себе від своєї ж жадібності.
Вода стікала по халату, але запах перебити вже не могла. Це був аромат не просто перегною справжній дух поразки.
Весь день містечком ішли чутки про нічні вибухи в Лариси. Версії крутилися від самогонного апарату до падіння метеорита. Винуватиця відмовчувалась і до вечора з криком скребла теплицю щіткою.
Довелось винести всю розсаду й замінити землю перегодувала навіть найвитриваліші рослини. Увечері на традиційний чай на ґанку Лариса вже не прийшла таке трапляється рідко.
За тиждень я ще раз замовила машину перегною. Нову купу вивантажили на те ж місце. Вночі мене розбудила неприродна тиша. Ані шелесту вздовж огорожі, ані скрипу лопати чи пакета.
Я вийшла в сад місяць освітив цілком недоторкану купу.
Вранці Лариса пройшла повз мого тину, демонстративно відвернувшись. Тепер добрива купувала сама у магазині, в яскравих пакетах і за свої гроші.
Доброго ранку, сусідко! Як там перці? крикнула я їй.
Вона зупинилася, глянула на мене. В її очах не було й краплі каяття, тільки глухий страх перед непередбачуваною хімією.
Ростуть, буркнула вона. Сама справляюся, без твоїх підгодівель.
І чудово. Якщо що рецепт «особливої» підживки ти вже знаєш.
Вона роздратовано пирхнула й майже бігом потяглася додому. Я повернулася у дім і заварила собі запашного чорного чаю.
На душі було рівно й спокійно. Не було ні злорадісності, ні торжества. Просто все стало на своє місце. Моє лишилося моїм, чужого ніхто більше не торкався.
Межі визначаються не висотою тину, а зрозумілими наукою уроками. Не лізь у чуже, якщо не готовий до наслідків.
А сухі дріжджі тепер завжди стоять у мене про запас на верхній полиці. Мало що А раптом ще якийсь «колорадський жук» вирішить випробувати мою щедрість з кожним треба знаходити свій спосіб вести розмову.
