Після прийому лікар непомітно засунув мені в кишеню записку: «Утікайте від своєї сімї!». Того ж вечора я зрозуміла, що він щойно врятував мені життя. Але те, що сталося, шокувало всіх Голову можна було згубити від такої новини!
Після мого візиту до старого, перевіреного терапевта Аркадія Борисовича (наш місцевий медичний авторитет у Львові, по-іншому й не скажеш), він, прощаючись, так непомітно всунув мені у кишеню пальта зімятий папірчик тільки спробуй не помітити його шпигунських звичок. Дивлюся на нього а він, замість пояснень, показує мені Тссс! і підморгує з тією своєю вечірньою задумою. Вийшла в коридор нашої поліклініки на Пекарській, де пахне хлоркою й кавою, і думаю: Що за цирк?. Розгортаю, а там, нашкрябане, як курка лапою: Біжіть від своєї родини.
Спочатку я посміялась. Думаю: у доктора, певно, дах поїхав чи етика дала збій. Проте того ж вечора мої жарти закінчилися. Дорогою додому не розуміла, чого Аркадій Борисович так переживає знаю його з часів, коли ще була молодицею при чоловікові покійному Остапу. Завжди виважений, не панікер, зі зламаного пальця трагедії не робить, а тут на тобі! Може, це вік чи втома? Склала записку в кишеню, вирішила забути ну буває, людям на старість всяке в голову лізе.
Моє життя було більш-менш ритмічним, як Щедрик у грудневий вечір. Після смерті чоловіка світло у віконці мені був тільки син Ігор. Та ще й рік тому привів у дім молоду кобіту, Оксанку, що, власне, стала мені другою донькою. Молодята побралися, і лишилися зі мною в моїй трикімнатній львівській квартирі біля Личакова куди ж маму дівати, не виганяти ж на ближні села? «Мамо, та ви ж наш оберіг!», зі щирою Ігоровою посмішкою казав. Серце моє плавилося, як масло на варениках.
Зайшла додому з кухні пахне свіжоспеченим яблучним пирогом, Оксанка видно трудилася на славу. «Мамо, уже тут?» вона, як пташка, випурхнула назустріч. «Що лікар казав все гаразд?» Дивиться на мене очима добреї ляльки Мотанки, аж совість не дає буркати їй правду. Ой, Оксанко, тиск хіба хвилюється далив пігулок, відповідаю, а в душі щось крутиться.
«От бачите, ми з Ігорчиком для вас чай травяний спеціальний заварили, щоб серце не кидало кульбабки». Взяли мене попід руки ведуть, пестять, ледь не на руках носять. Ігор із кімнати вискочив: Мамусю, вам тут вітаміни принесли моя знайома в аптеці порадувала. Пити щовечора і будете, як молодиця на весіллі!. Я взяла ту баночку, кажу, «Ну годі вже, діти, ви мене виростите вдруге!»
Турбота дітей мені, як та ковдра взимку і тепло, і трохи душить. Іноді аж задуха від тієї надмірної любові. Пиріг, чай, вітаміни. Все з підливкою ласки, але на душі свербить. Ввечері втомилась, дременула до себе хотіла вже ті слова лікаря забути, але не дають
Уже майже задрімала чути: скрип, і заходить Оксана з тортівницею та якоюсь гігантською білою пігулкою, якої й в аптеці не бачили. Матусю, вітамін і чайок так солодко спатимете, аж сусіди заздритимуть! Я, як чемна мама, взяла ніби проковтнула, але сховала в кулаку. Чай тільки пригубила.
Полегшено видихнула: Якось завтра цю таблетку позбудуся нехай крутиться під ліжком, як курка під припічком. Але доля мала інші плани.
Глибоко поночі мене розбуркав дивний писк з-під комода. Світла не вмикала, але не витримала бачила, що наш домашній герой, хомяк Ярчик, лежить і ледь дихає. Бачу біля нього отой вітамін! А всередині, як блискавка: хомяк не дурний, але білу пігулку, певно, зжував наслідки на лице. Ой, Ярчику Затремтіла перед очима ж записка! Це вони мені пропонують не здоровя, а щось гірше.
Тихенько загорнула Ярчика у хустинку, поклала до шафи: Поховаю достойно, як буде час. А зараз саме рятувати себе. Зібрала документи та заначку гривень (благо, ще лежали сто вічнозелених після продажу старого серванта), кинула речі в старий дорожній торбинок і навшпиньки в коридор. Тиша така, що і кота можна не почути. Витягла і баночку з «вітамінами», і оту підозрілу пачку травяного чаю докази під пахвою.
Двері відчинила, як Фантомас ні звуку, тільки душа в пятах. Вийшла у підїзд, сходами вниз, а в голові думка одна: до Аркадія Борисовича!
Жив він буквально через два двори. Я бігла крізь нічний Львів, де самі бомжі й нічним патрулем коти сидять Додзвонилася до Аркадія, включаю домофон:
Хто там?
Це я. Відкрийте, будь ласка. Я зрозуміла все.
Відчинив одразу, обійняв, як рідну, забрав на кухню. Розповіла він зблід, питає: Чим поїли? Що давали? Я показала банку і таблетку, він дістав свій чемоданчик знавця і давай аналізувати. Через пять хвилин і каже: Тут нейролептик, матусю. З такими дозами вам не співати, а спати вічно раділи б
Душа змерзла як так? Рідні діти Чого ж вони?
Скажете колись, відповідає лікар. А зараз залишайтеся тут, повернуться ще встигнете. Головне ваша безпека.
Тоді я ще не вірила, що це моє життя отак перевернеться. Пережила страх, а за ним злість. Вижила і зясую усе до кінця!
Через півроку, вже живучи у Франківську, дякуючи Аркадію Борисовичу (влаштував мене до доброї колеги, підшукав помешкання за 11 000 гривень на місяць), я нарешті згадала історію як поганий сон. Слідство тривало довго Ігор спочатку бився грудьми, мовляв, мамо, ти все надумала!, Оксана суха, як березова кора у старості, кажуть, мариться!. Але лабораторія дала свої результати таблетки з нейролептиком, у чаї заспокійливі, а в моїх аналізах хімія, якої, крім разве що в аптеці, не видно.
Ігор на другому допиті розридався: зізнався, що це Оксана придумала, переконала мамусю прибрати, а квартиру нам. Казав, що не хотів цього, а суперечити не міг от і зламався. Їй суд виніс вирок за замах на вбивство, Ігорю умовно, через каяття і сльози.
Живу тепер спокійно. Вяжу носки, гуляю біля озера, заглядаю до клубу пенсіонерів на шахи й гудзики. Нові якісь знайомі люди веселі, без особливого чаю. Зі старого дому лишила поличку: на ній портрет Ярчика й плюшевий хомяк кожного вечора кладу туди курагу, ніби йому на згадку. Рятівник мій волохатий
Аркадій Борисович навідується раз на місяць привозить книжки, розповідає новини, іноді сварить, що мало води пю. Якось сказав, сміючись:
Може, то й головне у нашій роботі бачити не лише температуру, але й чи не грозить пацієнтові щось, окрім грипу!
І я йому в усміх: життя триває. Навіть після зради, навіть коли здається, що підлога під ногами тане. Головне бути на своєму місці й знати: все ще попередуАле кожного ранку, коли сонце ложиться в мереживо мого нового вікна, я усміхаюсь сама собі: «Життя не закінчується після зими». Зрештою, навіть після лютого холоду завжди приходить відлига і серце, хай зрада й обпекла його, все одно оживає, коли чує сміх друзів чи запах справжнього, домашнього пирога, випеченого вже власноруч. Я більше не боюся тривожних записок тепер я знаю: на кожну чиюсь темряву завжди знайдеться світло бодай одного доброго серця.
Вечорами відкриваю вікно, слухаю дзвінкий регіт сусідських дітей і уявляю через багато років Оксанчина хитрість буде лише химерною сторінкою моєї великої, теплої книги. А сторінку з запискою Аркадія Борисовича зберігаю, як талісман: вона вчить не сліпо вірити, але й не закривати серце. Бо зрештою, люди частіше рятують одне одного не за рецептом і не пігулкою а тоді, коли вчасно кажуть: «Утікайте!» Або просто «Я поряд».
І це, мабуть, єдине справжнє лікування від зради світу нове, живе життя, яке починається саме тоді, коли ти перестаєш боятись і вже йдеш до нього назустріч, навіть якщо трохи болить.
