Ти безвідповідальна, мамо. Народжуй в іншому місці.
Олені було всього сімнадцять, коли вона вискочила заміж за Максима. Прямо зі шкільної парти: місяць потому вже з обручкою на пальці і животиком, що округлився так стрімко, що сусідки перешіптувались мовляв, ото вже по зальоту, ох, по зальоту.
Народила доньку, назвали її Соломія, і поселилася Олена у квартирі свекрухи. Хоч сама свекруха, Ганна Василівна, мешкала в іншій квартирі всього дві зупинки трамваєм однак вважала своїм священним обовязком керувати кожним кроком молодої сімї. Квартира велика, трикімнатна, з високими стелями і старими радянськими меблями, які Ганна Василівна купувала ще за свого юності. І Олена в цих стінах завжди почувалася гостею, що зайшла на хвильку, а зачепилася чомусь на роки.
З дитиною Олена поралась із радістю. Пелюшки, сорочечки, безсонні ночі, перший зубчик, перші кроки, перше “мама” і серце Олени розривалося від ніжності. Та Соломія росла не лише з матірю, а й з бабусею Ганною Василівною, котра приходила майже щодня, і з тіткою Оксаною, сестрою Максима, котра жила в тій самій квартирі, займаючи маленьку кімнатку біля кухні. Оксана була старша за Максима на пять років, суха, завжди зібрані у вузол волосся, з таким обличчям, ніби вона весь час принюхується до чогось неприємного. Обидві і Ганна Василівна, і Оксана жінки дуже правильні, принципові ті, хто знає, як треба жити, як виховувати дітей, варити борщ, прати, як ставитися до чоловіків.
Олено, навіщо це ти Максиму дозволяєш у гараж з друзями ходити? підтискаючи губи, питала Ганна Василівна. Мій чоловік, царство йому небесне, завжди після роботи одразу додому йшов. Я йому одне правило сімя понад усе.
Олена мовчала, бо сперечатися з такою свекрухою марно. Та жінка будь-яку дискусію припиняла одним поглядом. А тітка Оксана додавала:
Ти, Олено, головне за Соломією дивись, щоб правильно розвивалася. Я їй книжки принесла за віком. Діти зараз розпущені, але все від мами залежить.
Олена старалася. Соломія читала ті книжки, ходила з бабусею у музеї, вчила англійську з репетиторкою, котру Ганна Василівна відшукала ще в молодшій школі. Виростала Соломія правильна, начитана, серйозна. Сусіди казали викапана бабуся у молодості.
Чоловік Олени, Максим, був тихим, непомітним, працював інженером на заводі, любив після роботи пиво й футбол по телевізору. Олена його любила тією знайомою любовю після багатьох років разом, коли сварки пересварені, образи висловлені, і немає сенсу удавати когось іншого. Максим не вмів красиво це показати, любив мовчазною турботою: принесе чаю в ліжко, прокинеться раніше й посмажить яєчню.
Ганна Василівна до сина ставилася холодно, майже зверхньо, як до дитини, яка не виросла, й часто при Олені казала:
Максиме, вже міг би бодай впевненості набратися. Жінка на тебе гляне, й не знати: чоловік ти чи хлопчик.
Максим мовчав, лиш опускав плечі. А Олена вночі, лежачи поряд у темряві, гладила його голову й шепотіла: «Не слухай їх, ти в мене найкращий, найдорожчий». Він нічого не відповідав, лише зітхав й засинав. Олена лежала з розплющеними очима, вдивляючись у стелю, думаючи: хіба ж так, любиш людину, а від рідної матері захистити не можеш, боїшся, бо квартира не твоя, ти наче тут чужа.
Коли Соломії було вже тринадцять, Ганна Василівна тяжко захворіла. Рак підшлункової. Дізнавшись, сльози не пустила тільки міцніше стиснула губи і пішла до нотаріуса переказати заповіт. Справедливо, на її думку: двокімнатна в самому центрі доньці Оксані, трикімнатна, де жили Олена з Максимом і Соломією синові. Бо кожному своє житло, всі в рівних умовах.
Та сталося те, чого ніхто не очікував: за три тижні після складання заповіту, Максим, як завжди, вийшов із заводської прохідної, йдучи на трамвайну зупинку, й на пішохідному переході потрапив під авто. За кермом була молода жінка, відволіклася, як написали у протоколі. Олену повідомила Оксана дзвонила зі сльозами, голос тремтів:
Олено, Максима більше нема… Аварія, швидка не допомогла. Приїдь у морг, потрібне впізнання.
Олена не памятала, як добралася до моргу, як дивилась на чоловіка, як підписувала папери, як їхала додому. Соломія того дня ночувала у бабусі, тож Олена зайшла у порожню квартиру, сіла, просиділа так до ранку.
Ганна Василівна пережила сина на два місяці. Лікарі казали: хвороба прогресує, організм виснажений, хімія не допомогла. Олена розуміла: свекруха просто не захотіла жити далі без сина. Як би суворо вона не вичитувала Максима він був її дитям. Перш ніж відійти, змінила заповіт: трикімнатну квартиру переписала на внучку Соломію.
Квартира Соломійці, сказала Ганна Василівна Оксані, яка сиділа біля постелі. Слідкуй за малою, щоб не пропала, дурниць не наробила, як її мати. Олена хороша, та слабка. А Соломії тверда рука потрібна.
Оксана кивнула, і на обличчі не здригнувся жоден мяз була донькою своєї матері, такою ж впертою, суворою.
Олена залишилась одна з донькою у квартирі, яка юридично належала Соломії. Але Соломії лише чотирнадцять опікун Олена, тож по суті, все залишалось у їхньому розпорядженні. Перші роки навіть не думала про це: треба було працювати, виховувати доньку, все тягнути самій.
Пять років минули у клопотах, роботі, нескінченній гонитві за гривнями. Хотілось, щоб Соломія мала все, як решта дітей і гарний одяг, і телефон, і репетиторів. Олена не скаржилася. Вона просто робила свою справу. І коли Соломія вступила на бюджет у львівський університет, Олена не стримала сльози радості та полегшення: не дарма старалася, донька виросла розумною, самостійною, і тепер на неї чекає краще майбутнє. Соломія вже з другого курсу підробляла робила переклади, мала чудову англійську (дякуючи бабусі з тіткою і їхній наполегливості).
Коли життя нарешті налагодилося, коли Олена зітхнула і подумала: “Тепер можна і про себе подумати”, вона познайомилася з Артемом. Зустрілися у маршрутці він допоміг їй донести важку сумку й завязалася розмова. Виявилось, що працює неподалік, старший за неї на тринадцять років, має двоє дорослих дітей, а жінка після інсульту в інвалідному візку вже пять років. За нею доглядає він.
Я не герой, сказав Артем Олені на третій зустрічі, коли вони сиділи на лавці у парку, і він тримав її руку. Просто не можу її кинути. Ми стільки всього разом пережили, двоє дітей… Але я забув, як це чогось хотіти, чогось чекати. А з тобою все це згадав.
Олена розуміла. Їй було тридцять вісім, і у такому віці в принців уже не віриш, казок не чекаєш. Просто радієш, що є щось тепле та справжнє.
Спершу вона не розповідала про Артема Соломії. Ховала, придумувала відмовки, казала, що затримується на роботі або йде до подруги. Та Соломія дівчина розумна, усе швидко відчула. У матері змінився погляд, посмішка зявилася частіше, і одного разу, коли Олена дістала з шафи нову сукню для зустрічі з Артемом, Соломія просто спитала:
Мамо, у тебе хтось зявився? Почала на себе гроші витрачати плаття нове, парфуми… Признавайся.
Олена зніяковіла, почервоніла, як школярка, й виклала все як є: про Артема, про його дружину-інваліда, і що по-справжньому його любить.
Соломія мовчки слухала, але обличчя ставало холодним, суворим з тією нотою суворості, яку Олена чула хіба що від Ганни Василівни:
Мамо, ти розумієш, що зараз сказала? Про чужого чоловіка, про байдужість до принципів. Моя матір, яка мене вчила, що таке добре-погано, бігає до чужих чоловіків. Ти себе чуєш?
Соломіє, ти не розумієш, почала Олена, та донька перебила:
Все я розумію. Ти одна, тобі важко, хочеться любові. Але є межі, мамо, є рамки. Одружений чоловік тема закрита. Тобі не вісімнадцять, щоб у халепи лізти.
Олена образилась, заплакала, але списала це на максималізм молодості. Соломія живе за принципом: або чорне, або біле.
З Артемом Олена зустрічалася потайки то на дачі друга, то у квартирі, яку той знімав на ніч. Олена знала: це не казка юності, але цінувала кожну хвилину.
Іноді думаю, зізнавався Артем, лежачи поруч у чужій квартирі, чи маю я право на таке? На тебе, на любов? Сижу біля ліжка дружини й думаю: от я з іншою, поки вона жива. Це підло?
Підло, чесно погоджувалася Олена. Але я чекаю тебе й не засуджую. Хто я, щоб засуджувати?
Ти хороша, прошепотів він, цілуючи плече. Найкраща, кого я зустрічав. Я тебе не залишу, обіцяю. Що б не сталося буду поруч.
Олена вірила. Після пяти років самотності, виснажливої роботи і відчуття, що тягнеш життя на горбі треба хоч трішки віри та надії.
Коли ж Олена дізналася, що вагітна земля пішла з-під ніг. Не повірила: купила три тести, потім здала аналіз у жіночій консультації вагітність, маленький термін, шість тижнів. Вийшла з кабінету, сіла на лавку перед поліклінікою і розридалась радість, страх, розгубленість…
Як сказати Артему? В голові крутилось тисячу варіантів: зрадіє? розгубиться? відхреститься? Але більше за все Олена боялась сказати Соломії. Відкладала цю розмову, час був не той, момент не підходив, аж нарешті наважилася.
Ввечері, коли Соломія повернулася від тітки Оксани, Олена сіла навпроти за кухонним столом:
Соломіє, мушу тобі сказати… Я вагітна.
Соломія завмерла з чашкою в руці.
Від одруженого? тихо.
Від Артема, так. Він батько.
Я так і знала, Соломія посміхнулась криво. Мамо, ти в своєму розумі? Тобі тридцять вісім, ти на двох роботах, я тільки вступила, ми тільки оговталися, а ти ще одна дитина? Від чоловіка, який свою дружину-інваліду кинути не може!
Не говори так, голос Олени зірвався, то моє життя, моя дитина. Я не прошу твого дозволу.
І не проси, Соломія різко встала, обличчя зблідло, очі блиснули незнайомою жорсткістю. Я тобі поясню простими словами, мамо. В цій квартирі, в МОЇЙ квартирі ти не будеш більше народжувати. Це моя власність бабуся лишила її мені, не тобі.
Олена відчула, як кров відливає від лиця. На неї дивилась її ж дитина, дівчинка, якій віддала всі сили, поставила на ноги, водила в дитсадок, школу, на гуртки… І не впізнавала її перед нею стояла чужа дівчина з обличчям Ганни Василівни і словами Оксани.
Що ти кажеш? Олена підвелась, руки тремтіли, сперлася на стіл. Це наш дім, ми тут разом стільки років, я тебе тут виростила…
Ти тут жила, поки тато був живий, перебила Соломія. А як помер бабуся могла тебе виселити. Але пожаліла бо я мала. Але квартира завжди була моя, мамо. Моя. Я не вижену тебе на вулицю, але плодитися тут не дозволю. Хочеш сімю ідіть до батька дитини і звідти вимагай житло.
Як ти можеш так? Олена не стримувала сліз. Я ж тебе рано народила…
Народила в сімнадцять бо не думала про наслідки, відрізала Соломія. Тепер повторюєш. З ким? З чоловіком, у якого дружина-інвалід. Якщо втече? Що робитимеш? Я тобі не поміч, у мене своє життя і навчання.
Ти не хочеш мені допомогти? у погляді Олени було стільки болю, що на мить навіть Соломія відвела погляд. Я ж думала, ми родина… що ти порадієш, що брат чи сестра буде…
Я радіти? різко розсміялася Соломія, але сміх був злим. Ти зараз плануєш дитину. А хто роститиме? Ти, з двома роботами? Віддаси в ясла, знову тягатимешся по роботах а я маю сидіти з малюком? Дякую, не треба. Я не буду підтримувати таку твою безвідповідальність. Це твоє рішення, твоє тіло. Але не розказуй мені про сімю. Ти зараз думаєш лише про нього. А я до чого? Я не зобовязана розгрібати твої помилки.
Ти стала схожа на тітку, Олена ледве вимовила. І на бабусю. Для вас я завжди була чужою, людиною, яку просто терплять у вашій квартирі.
Мамо, Соломія скривилась, як від болю, не роби з мене чудовисько. Я тебе люблю, не вижену. Житимеш тут завжди. Але тільки одна без чоловіків, дітей. Це МОЯ домівка. Хочеш народжувати будь ласка, але не в моєму домі. Я обираю жити без чужих дітей.
Чужих? Олена схопилася за серце. Він не чужий, це мій малюк, твій брат чи сестра, твоя кров!
Ні, похитала головою Соломія, а в її очах блиснули сльози чи справжні, Олена вже не знала. Це твоя дитина. Я не хочу бути нянькою, не хочу міняти підгузки, не бажаю перетворювати квартиру на дитячий садок. Я тільки почала своє життя, вступила на бюджет, хочу вчитися, працювати.
Олена сіла, ноги підкошувались. Дивилася на доньку, і крізь сльози бачила: стоїть вона, руки схрещені, підтиснуті губи прямо Ганна Василівна, сувора, правильна.
Половина квартири була б моя, прошепотіла Олена крізь гіркоту, Якби тато встиг успадкувати, якби жив ще два місяці… Я перша спадкоємиця. Але бабуся переписала заповіт…
Але не встиг, різко відказала Соломія. Бабуся все вирішила. Квартира моя. Не чіпай її памяті! Вона знала, що ти безвідповідальна, що поводиш гроші й життя як вітер. Залетіла в сімнадцять, залетіла в тридцять вісім. Якби квартира дісталася тобі розтринькала б. А мені вона довірила. Я не підведу.
Ти вже стала як вона, Соломіє. І права я у твоїй квартирі ніхто. Лише тому, що ти дозволяєш. Я тут лишень тому, що мене терплять.
Не роби істерик, Соломія зітхнула, як втомлена доросла. Це твоя відповідальність, ти доросла жінка. Іди до свого Артема нехай забезпечує, хай відповідає.
Він не зможе, вирвалось у Олени, і відразу пожалкувала.
От бачиш, посміхнулася Соломія тінню бабусіної посмішки. Чоловік нічого дати не може. А ти хотіла, щоб я з тобою все ділила, знову няньчилася, поки ти бігаєш на побачення? Дякую, не треба.
Я не прошу тебе допомагати, хрипко сказала Олена. Просто прошу зрозуміти, підтримати, не виганяти на вулицю вагітною.
Я тебе не виганяю. Живи тут. Але ОДНА. Якщо народиш шукай житло. Я тобі даю час до пологів. Потім інше житло. Не хочу, щоб моє життя та плани ламались через твої помилки.
Олена повільно підвелась, пішла в кімнату, зачинила за собою двері й лягла, згорнувшись клубочком, як колись у дитинстві.
У грудях щось обірвалось оту нитку, що здається нерозривною між матірю й дитиною. Там виникла чорна діра, у яку полетіло все: перший крок Соломії, усмішка, “мама”, як сиділи разом, як донька обіймала й шепотіла: “Мамочко, я тебе люблю понад усе в світі”.
Я не помилка, прошепотіла Олена в подушку, та голос був такий слабкий, що навіть вона його ледве чула. Я твоя мама.
А за стіною вже гуркотіла музика Соломія врубила телевізор. Олена зрозуміла: розмова завершена. Донька сказала все, тепер спокійно займається своїм, не мучаючись.
Олена лежала у темряві й раптом, не розуміючи навіщо, набрала Артема. Він відповів на другий гудок не спав, сидів біля ліжка дружини.
Артеме, сказала Олена, майже беземоційно. Я вагітна. І мені потрібне житло. Чи зможеш нас забезпечити? Квартира, гроші, щоб я хоча б перший рік не працювала. Кажи чесно.
В слухавці чути було, як у Артема перехопило подих. Потім він заговорив швидко, плутано, як винний школяр:
Олено, не готовий я таке чути… Ти сама знаєш, яке в мене становище: дружина, ліки, сиділка, грошей обмаль, діти допомагають, але зараз нелегкий час. Хотів би, але не можу, розумієш? А квартирі знімати де я ті гроші візьму, живити все це Я не витягну, чесно кажучи, не витягну. Я тебе не покину, буду допомагати, але по мірі.
По мірі, повторила Олена. Ясно.
Олено, давай зустрінемось, поговоримо, знайдемо вихід
Вона натиснула відбій, не попрощавшись. Поклала телефон на тумбочку, закрила очі й лежала нерухома до самого ранку, слухаючи гудіння холодильника, гавкіт собаки десь за вікном. Коли на вулиці посіріло, вона одяглася, взяла паспорт, страховий, і майже беззвучно вийшла з квартири.
У жіночій консультації Олена чекала майже дві години, сидячи на твердому стільці. Коли лікарка, та сама, що тиждень тому казала про серцебиття, спитала: “Ну що, ставатимемо на облік?” Олена відповіла спокійно, рівно:
Ні, я на переривання.
Лікарка тільки зітхнула, записала на прийом. Олена вийшла на вулицю й глибоко вдихнула крижане повітря, аж закололо у грудях. І там, на сходах поліклініки, розридалась на повен голос, закриваючи обличчя руками, а повз проходили вагітні жінки, мами з колясками, і ніхто не звертав уваги.
