Котлети тещі.
Мене звати Остап, і з Марічкою ми у шлюбі вже три з половиною роки. За весь цей час Марічка до моєї мами, Галини Василівни, приїжджала від сили чотири рази на Великдень, на Різдво, один раз на мамин день народження, та ще якось восени на проводи. В основному, поїздки були короткі: заїхати, поспілкуватися, подарунки вручити і назад до Львова, у своє життя.
А тут мати почала дзвонити майже щодня, вже втретє за тиждень. Казала, що скучила за онукою, що тато, Богдан Михайлович, дах у коморі ремонтував, і так спину потягнув, що не зігнутися, і що город заріс, а в них обоє вже сили не ті Врешті-решт, під час вечері, коли ми з Марічкою жували вареники з капустою і смажену ковбасу, я зловив її погляд, шукаючи підтримки.
Марічко, обережно почав я, відклавши ложку, мамина знову телефонувала. Каже, мовляв, забули, як вона виглядає. Поїхали у село на три дні, га? На вихідні, з пятниці до вечора неділі. Ну, будь-ласка
Остапе, у мене на суботу запис у салон до майстрині, спробувала відмовитись Марічка, але й сама розуміла, що аргумент слабенький.
Ну перестав його, відмахнувся я, як від комара. Мамо ж образиться. Вона вже і котлет обіцяла нажарити, і пиріжків напекти скучила. А я вже сказав, що ми приїдемо.
А як батько твій, вже легше спині? спитала Марічка більше для вигляду, бо з тестем у неї стосунки були рівні, без особливих сентиментів.
Та живий, махнув рукою я. Вічно щось болить, але хто тепер не скаржиться… Коротше, я вирішив їдемо. Зараз подзвоню мамі, порадувати.
Марічка зітхнула, але сперечатися не стала. За три роки вона вже зрозуміла, що коли я вже вирішив, краще змиритися одразу, ніж псувати собі настрій.
У пятницю ввечері ми занесли сумки з гостинцями в авто. Я купив мамі нову шерстяну хустину, а татові пляшку Гетелмана. Їхати до села, що під Самбором, дві години без заторів. Дорогою я підспівував Океану Ельзи в радіо, Марічка дивилася на смереки за вікном і мовчки сподівалася, що ці три дні переживемо без форс-мажорів. Все-таки мама моя людина щира, не зла.
Коли приїхали вже темно. Останній стовп на вулиці висвітлював наш старий рідний будинок; я повернув на подвіря по гравійці, і як тільки двигун стих, на ґанку спалахнуло світло, а звідти вилетіла Галина Василівна маленька, кругла, в квітчастому фартуху, і посмішка просто аж до вух.
Остапчику! залунало на всю вулицю, і мама кинулася мене обіймати так ревно, що я ледве тримався на ногах. Я вже думала, не доїдете! А я зрання все куховарю пироги, котлети, Марічко, заходьте вже в тепло, чого на протязі стояти?
Марічка вибралася з машини, усміхнулась машинально, поправила куртку, і дозволила мамі себе обійняти. Від мами пахло смаженою цибулею, кмином і чимось таким, що аж непомітно защеміло вдома.
У хаті було тепло, пахло їжею, а з кухні чути було шипіння щось смажиться на сковорідці. На великому столі вже стояли миски з ковбасою, хліб, консервовані огірки, банка узвару та півбуханця домашнього житнього. Батько, Богдан Михайлович, сидів за новинами біля телевізора. Він встав, перехрестив мене та подав руку Марічці:
Ну, нарешті. Заходьте, роздягайтесь, будемо вечеряти.
Я вам такі котлети зробила з домашнім мясом, цибулькою, підливкою Остапчику, ти ж мої котлети найбільше любиш? майже урочисто оголосила мама, переміщаючи тарілки на столі.
Люблю, мам, як і всі твої страви, відповів я, уже зазирав у каструлі, чим викликав нову хвилю материнської радості.
Марічка тим часом зняла куртку, і пішла слідом на кухню. А кухня в мами невелика, але певним чином затишна, якщо не брати до уваги повністю заставлені банки з огірками й помідорами, судки з приправами, глечики з крупами і безліч різної кухонної дрібноти.
Присідай, Марічко, притягнула їй стільчик мама, витерши його краєм фартуха. З дороги ж втомилась, хай трохи перепочинеш.
Вона заметушилася, відкрила духовку звідти запахло смаженим, і видно було, що Марічка вже просто не може дочекатися вечері: в авто у нас лиш кава з термоса, а їхати довго…
І тут наша Марічка це бачить.
Мама стоїть біля столу, ліпить котлети із повної миски сирого фаршу: акуратні, круглі, обваляє у сухарях, складає рядами. І не встигли ми й оком моргнути цією ж рукою, що мяла фарш, залазить під ліву пахву! Причому, не просто якийсь легкий рух а справжнє чесання, аж із виразом задоволення. Поковирялася там секунди три, витягує руку і далі до фаршу, ліпити котлети!
Я бачу: Марічка вже на межі. Вона спостерігає за маминою рукою, що тільки-но була під пахвою, а тепер у фарші, з якого ліпляться ті самі фірмові котлети. А ці котлети мама нам щоліта давала в пакеті з морозилки, і ми вдома смажили, їли, вихваляли. Марічка навіть казала якось мамі: У вас золоті руки, чудові котлети! Від душі казала бо, дійсно, смакота…
Мамо, а чай у вас є? Ми ж таки змерзли з дороги, гукаю з вітальні.
Є, звісно, я тут доліплю ті котлетки і одразу вечеря, бурмоче мама, не припиняючи ліпити.
А Марічка бачить, що поруч із рядами котлет на дошці місцями залишилися сірі плямки від вологості уявляє собі, що то слід з тієї самої руки. Може, їй здається, а може й ні. Мама і не подумала помити руки тільки після останньої котлети три секунди сполоснула водою (без мила) й витерла руки об той же самий фартух.
Я це бачив, але насправді ні на що не звернув уваги. У селі всі так готують, не панькаються.
У великій кімнаті зібралися разом на столі велика сковорідка зі свіжими котлетами: румяні, апетитні, з хрусткою соковитою скоринкою; миска картопляного пюре зі шкварками, салат з помідорами і огірками, домашній компот. Мама зачастила до Марічки тарілку.
Он ці, Марічко найсмачніші котлетки! Я для вас з особливим старанням!
Марічка дивиться на котлети. Вони виглядають ідеально: румяні, духмяні, ніби з обкладинки кулінарного журналу. Я вже навалив собі повну тарілку, нарізав огірців і з задоволенням відкусив шматок.
М-м, мамо Божественно! вигукую, ледве жуючи.
Слава Богу Я ж переживала, чи достатньо солі, чи не пересмажила мама тепер світиться від радощів.
Та все добре, ви завжди так смачно готуєте, підтримує батько, киваючи мовчки.
Марічко, а ти не їси? мама турбовано дивиться на майже неторкану тарілку дружини.
Все смачно, поспіхом відповідає Марічка. Просто після дороги щось не до смаку шлунку, надто важко, от і все
Взяла вилку, відламала шматочок котлети з самої скоринки, піднесла до рота і відразу, ледь не вдавившись, проковтнула. І відчула, як підступає нудота Я це помітив але не звернув уваги, думав, що вона справді втомилась з дороги.
Тоді я вам скільки котлет дам із собою, в морозилку! радіє мама. Із власного мяса, для вас спеціально.
Я їм свою порцію цілком щасливо, а Марічка обмежується лише картоплею, ковиряючи огірок і старанно уникаючи навіть погляду на котлети.
Після вечері, коли ми з батьком пішли до майстерні обговорювати, що з генератором, а Марічка залишилась із мамою на кухні мама поїла чай із заварником, розливала по чашках.
Доню, не ображайся, що так наполегливо кликала ти ж знаєш, як воно коли свої у місті, а старі тут, самі Серце болить, говорить мати, розмішуючи чай.
Дякую, у нас все добре відповідає дружина.
Ви ж любите мої котлети У місті таких не купиш то ж хімія суцільна. А це домашнє, своє додає мати.
Марічка взяла чашку і раптом подумала: а чи мила мама руки, коли робила цей чай? І від цього відразу знову підступила нудота Вона швидко вибачилася і пішла у кімнату.
Коли я повернувся, вона сиділа мовчки й виглядала виснаженішою за всі ці роки.
Що таке? спитав я, сідаючи поряд.
Остапе Я бачила, як мама руками, якими ліпила котлети, залазила під пахву. І потім назад у фарш. Я не можу це навіть згадувати Я ж їх їла весь цей час
Я дивився на неї, і не знав сміятися чи сердитися. Для мене це нічого особливого: я виріс у селі, тут усе так. Але бачу, що для неї це трагедія.
Послухай, кажу їй, мама ж не навмисне! Просто чесалася, так, з ким не буває? В селі всі так готують, ніхто не миє руки після кожного руху. Якщо думати про все нічого не зїси.
Я мию руки Я не зможу більше почала вона.
Ну, ти така молодець. Але у нас так було завжди. Я виріс здоровим, і нічого. Не треба казати мамі, вона образиться. Просто не їж, якщо не хочеш я скажу, що ти захворіла. Добре?
Добре, погодилась Марічка. Просто хочу швидше додому
Вночі вона майже не спала. Вранці мамина вже запропонувала чай з малиною, варення. Марічка сказала, що їй краще їхати назад, а я підтримав, пояснив, що у дружини температура і треба в місто.
Зібралися швидко. Мама вручила пакунок Тут котлетки, до Львова вам вистачить на тиждень! і вже не дивилася на нас так тепло, як раніше. Було видно вона все зрозуміла. А я теж розумів: розрив відтепер буде нашим спільним тягарем.
Дорогою ми їхали мовчки. У Львові я поставив пакет із котлетами в морозилку. Ввечері сказав:
Я їх зїм, бо для мене це мамине, домашнє.
А я ні, тихо відповіла Марічка.
Я пішов у душ, а Марічка залишилася на кухні сама. Вона довго мила руки, до ліктів, поки не відчула, що вони стали стерильно чисті. Чи допоможе їй це? Не знаю. Я знаю лише одне: ця історія випалилась у моїй памяті, і назавжди змінить наші поїздки у село.
Уже через кілька днів я посмажив ті самі котлети, нарізав квашений огірок, запропонував дружині але вона відмовилася: Дякую, ні.
Мене ця подорож навчила, що навіть маленькі дрібниці можуть стати між рідними людьми непрохідною прірвою. Якщо звик до своїх традицій, це не означає, що вони будуть зрозумілі іншим. В житті важливо поважати чуже відчуття міри й чистоти, навіть якщо здається це дрібниця. Я ніколи не змушуватиму Марічку їсти мамині котлети знову бо її спокій для мене важливіший, ніж будь-які сімейні обіди.
