На відпочинок у село ми привезли з міста кота Тихона. У селі в Тихона живе його рідний брат Магніт. Прізвисько таке через трохи випуклі очі в селі не дуже добирають слів.
Спочатку Тихону довелося нелегко. Хоч Тихон і не велетень, Магніт влаштував йому справжню дідівщину не підпускав до запасів їжі та ще й шипів так, як іноді сваряться сусідки на сільських зборах.
Якось Магніт зробив помилку, типову для місцевих забіяк подумав, що йому все можна, й напав на Тихона просто так. Тихон байдуже відмахувався лапкою, ніби віялом, як у старовинному романі, а тоді ненароком «прописав» Магніту гака справа потім його довго діставали з помийного відра. Так, цілком випадково і трохи смішно, як усе в житті Тихона, він став головуючим у місцевій кормовій ієрархії.
У селі до котів ставляться господарсько: Тихона від польових робіт врятувала лише зима. Годування тут справа творча й невпорядкована. Довго Тихон не міг звикнути: у місті він мав свою мисочку, їв по дзвінку, інколи йому навіть слугу наймали за гривні, щоб годував.
Від стресу інстинкти до Тихона повернулися швидко не раз я застав його вночі з головою в каструлі. Магніт, як справжній напарник, зістрибував обабіч і, шиплячи, подавав сигнали про мій прихід. Тихон втомлено повертався у мій бік і нявчав: «Не бійся, він наш бачив би ти, як він уночі холодильника нюхає».
Одного дня вирішили, що Тихон уже звик винесли його в двір і посадили на сніг. Коли він повернувся до нас, вся мордочка була біла, а в очах стояла та сама журба, як у героя фільму «Тіні забутих предків», що проґавив своє життя не там і не з тими. Більше ми Тихона на вулицю не випускали.
Одного вечора до Остапа (нашого сина) прийшли його сільські друзі. Всі всмажилися в маленькій вітальні, і я читав їм уголос Гоголя «Майську ніч». Дійшли до уривку, де мачуха обертається на чорну кішку й цокає пазурями по підлозі тут двері вітальні зі скрипом відчиняються, і крокує в кімнату кіт Магніт.
На нашу біду, Тихон таки навчив брата свого фірмового трюку відкривати двері лапою, хоч яка б вона складна не була.
Вітальня у нас крихітна, але діти зуміли розбігтись по кутах. Одного хлопчика довелося діставати з кватирки: впасти надвір йому не дала бабуся, яка тримала його міцно, ще й завжди смачно годувала.
До речі, саме час сказати Магніт абсолютно чорний, як ніч над Бугом. Чи часто уявна класика так вражає сучасних дітей? Напевно, ні. А життя разом із котами вчить: справжні лідери не завжди ті, хто першим кидається у бій часом досить мудро перечекати, підтримати ближнього і знайти свою радість у дрібницях щоденного буття.
