Мама втомилася
Юлія кричала на касирку так, що у бідної жінки тряслися руки.
Ще довго ви тут копирсатиметесь?! Не вмієте нормально працювати сиділи б краще вдома!
Вибачте, тихо відповіла літня жінка, і, хоч працювала й так швидко, все ж пришвидшилася ще більше.
Юлю, тихо торкнувся дружини за лікоть її чоловік, досить, ходімо вже.
Жінка різко обернулася:
А ти взагалі мовчи! Хто тебе питав?
Олег винувато опустив очі й змовчав. Він завжди мовчав.
***
Удома пахло запеченим курчам. Свекруха, Марія Степанівна, стояла біля плити, помішуючи борщик.
Ой, нарешті прийшли! А я борщ зварила, з куркою та локшиною. Сідайте, нагодую вас.
Я ж сто разів просила не лізти на мою кухню, прошипіла Юлія. Ви тут вже живете чи, може, все ж гості?
Марія Степанівна зблідла і тихенько поставила ложку.
Я ж хотіла допомогти
Мені треба допомагати? зірвалася Юлія, я сама чудово впораюсь!
З кімнати вискочив семирічний Олежик:
Мамо, привіт! А Петро з третього підїзду сказав, що я слабак! Я ж не слабкий, правда?
Відчепися, буркнула Юлія, ти що, не бачиш? Я зайнята!
Олежик застиг на місці. Подивився на бабусю. Т а відвела погляд.
Юлія пішла в кімнату, грюкнувши дверима.
***
Так і жили вони завжди.
Щодня як під копірку. Юлія прокидалася злою і засинала злою, а між цим встигала накричати на всіх, хто зустрічався на чоловіка, свекруху, сина, на продавчинь, колег, навіть на незнайомців.
Рідко-рідко ловила себе на думці: «Боже, що я роблю?» Але думка тонула у чорній порожнечі, з якої, здавалось, немає виходу.
Чоловік терпів. Привик. Десять років шлюбу навчили його постійно мовчати.
Працював на двох роботах, приносив гривні додому, робив усе, що скаже Юлія. Вночі, коли дружина вже засинала, Олег виходив на кухню, пив чай та довго-довго дивився в одну точку. Думав.
Марія Степанівна приїхала три місяці тому допомогти з Олежиком, доки батьки на роботі.
Вона погодилася і тепер щодня ловила на собі погляди Юлії, повні образи й злості.
Олежик Олежик просто жив. Бігав, грався, питав, чому небо синє. Щоразу підходячи до матері, хлопчик наштовхувався на стіну.
Спершу плакав. Потім перестав. Тихо йшов до бабусі, сідав поряд. Так було спокійніше.
***
У пятницю сталося те, що ставалося не раз.
Юлія повернулась із роботи страшенно розлюченою: начальник накричав, колега підставила, у маршрутці хтось наступив на ногу.
Перед самим її приходом Олежик розлив сік на новий бежевий диван, що купили у розстрочку.
Хлопчик стояв із порожньою склянкою й жахом дивився, як сік розливається плямою.
Що ти наробив?! закричала Юлія, увійшовши, ти взагалі знаєш, скільки цей диван коштує гривень?!
Я ненавмисно, мамо. Будь ласка, не кричи. Я боюся тебе
Боїшся! ще сильніше розізлилася Юлія, тільки все нищиш та ламаєш! Життя через тебе немає!
Мамо, вибач
Марш у свою кімнату! Щоб я тебе не бачила!
Олежик пішов. Юлія ще довго кричала в порожню квартиру, аж поки не осип.
***
Вночі не могла заснути. Вийшла на кухню, сіла біля вікна. За вікном мрячив дощ.
Юлія дивилась, як краплі повільно стікають по склу. Думала, як усе їй набридло. Як хочеться, щоб усе просто скінчилося. Щоб усі залишили її в спокої і настала тиша.
Не помітила, як задрімала за столом.
Прокинулася від холоду. Поглянула на годинник четверта ранку.
У квартирі тихо. Олег спить, Марія Степанівна спить, Олежик спить.
Юлія встала, пішла до ванної. На зворотному шляху проходила повз кімнату сина. Двері були прочинені. Заглянула, чи не розкрився.
Олежик спав, згорнувшись клубочком, обнявши подушку. А на столі біля ліжка лежав відкритий щоденник звичайний, у клітинку, обкладинка розмальована танками.
Юлія вже хотіла вийти, та випадково побачила слово:
«Мама».
Взяла зошит. Сіла на краєчок ліжка. Почала читати.
Це був щоденник.
Перша дата вересень.
Сьогодні мама знову кричала. Тато сказав, що вона втомилася. Я хотів її обійняти, а вона відсунулася. Це тому, що я поганий.
Юлія ковтнула клубок у горлі. Перегорнула сторінку.
Жовтень. Сьогодні у бабусі був день народження. Я намалював листівку гарну, з квітами. Хотів подарувати вранці. Але мама знову кричала на тата, то я не став. Поклав під подушку. Може, завтра подарую, коли мами не буде.
Ще далі.
Листопад. Я зламав машинку, яку тато подарував. Спеціально. Подумав: якщо зламаю щось своє, вона не буде кричати. Але вона все одно кричала. Сказала, що я нічого не ціную й дурний.
У Юлії затремтіли руки.
Грудень. Скоро Новий рік. Написав листа Святому Миколаю. Попросив, щоб мама перестала кричати. Шкода, що такого подарунка не буває.
Січень. У школі було завдання: написати, ким хочеш стати. Я написав: хочу стати невидимкою. Щоб мама мене не бачила й не кричала більше. Вчителька здивувалася, зателефонувала татові. Тато прийшов, поговорив. Сказав, що мама насправді добра, просто їй важко. Я знаю. Я памятаю, якою вона була. Вона мене обнімала. Сміялася. А тепер не сміється. Ніколи.
Юлія сиділа, не в змозі поворухнутися. Сльози капали на зошит, розтікалися чорнилом.
Лютий. Сьогодні я розлив сік на диван. Мама дуже довго кричала. Коли вона кричить, мені здається, що я помираю по шматочкам. Спершу вуха, потім серце, потім душа. Я ліг і заплющив очі. Думав: цікаво, якщо помру уві сні мама буде плакати? Чи скаже: ну й добре, проблемою менше?
Зошит випав з рук Юлії. Плечі тряслися, але вона не видала й звуку. Боялася розбудити сина. Боялася, що він її таку побачить. Боялася всього.
Так вона просиділа довго. Двадцять хвилин, може годину. Потім підняла зошит, поклала на місце. І вийшла.
Повернулась до себе. Лягла біля Олега. Дивилася в стелю до самого ранку.
***
Вранці Олежик прокинувся першим.
Розплющив очі, потягнувся. Побачив, що двері прочинені, згадав вчорашнє. Зітхнув.
Вийшов у коридор, прислухався. Тиша. Дивно: зазвичай мама вже гримить посудом і сварить, що всі ледарі.
Зазирнув на кухню.
Мама сиділа за столом. Не кричала, не греміла. Просто сиділа й дивилась у вікно. Перед нею стояла чашка з чаєм, давно холодним.
Мамо? кволо покликав Олежик.
Вона обернулася. Обличчя її було інше не зле, не втомлене, а якесь нове. Олежик не міг зрозуміти, яке.
Доброго ранку, тихо мовила Юлія. Йди снідати.
Він сів за стіл. Мама поставила перед ним тарілку з кашею. Сіла навпроти.
Олежик їв й поглядав на маму. Чекав, коли почнеться знайоме. Але нічого не починалося.
Мамо, нарешті спитав, а ти чому мовчиш?
Думаю.
Про що?
Юлія подивилась довгим поглядом. Простягнула руку, погладила по голові. Просто так, без причини.
Про тебе думаю, мовила. Про нас.
Олежик завмер із ложкою в роті.
Мамо, ти не захворіла?
Ні, синочку. Навпаки починаю одужувати.
Він не зрозумів, але кивнув. Йому було байдуже головне, щоб мама не кричала.
Доїдай, сказала Юлія. Уже час у школу.
Олежик допив чай, встав, пішов вдягатися. Біля дверей зупинився.
Мамо, невпевнено сказав, а ти ввечері ну знову не будеш кричати?
Юлія підійшла, сіла навпочіпки.
Послухай мене, твердо сказала. Я не знаю, чи вийде. Але я буду дуже старатися не кричати. Дуже сильно. Щоб ти більше ніколи не боявся, чуєш?
Олежик кивнув.
А якщо не вийде? прошепотів.
Якщо не вийде просто скажи мені: “Мамо, ти знову?”. І я згадаю.
Що згадаєш?
Все згадаю, поцілувала його у лоба. Іди.
Олежик пішов.
Юлія залишилася стояти у передпокої. Почула, як гримнули двері ліфта. Настала тиша.
Із кімнати вийшов Олег, сонний, скуйовджений.
Ти чого так рано? спитав.
Не спалося.
Він уважно подивився.
Все гаразд?
Так, відповіла вона. Іди снідай.
Чоловік пішов на кухню, і Юлія за ним.
Сіли за стіл. Олег налив собі кави
Олеже, раптом запитала Юлія. А за що ти мене любиш?
Він захлинувся.
Що?
За що ти мене любиш? Я ж я ж схожа на монстра.
Олег відсунув чашку. Подивився уважно.
Ти не монстр, відповів. Ти просто забула, якою ти буваєш.
Якою?
Різною, Олег усміхнувся. Я памятаю. Ти можеш бути теплою, смішною, доброю. Так обійняти, що все забувається… Це ти забула, Юлю.
Вона мовчала.
Дуже чекаю, коли ти повернешся, додав Олег. Скільки треба чекатиму.
Вона простягнула руку, стисла його долоню.
***
У той день вона вперше ні на кого не нагримала.
Зі школи прийшов Олежик. Кинув рюкзак, підбіг, обійняв її просто так.
Мамо, мені сьогодні за контрольну пятірку поставили!
Молодець, похвалила Юлія. Пишаюся тобою!
Він завмер. Подивився здивовано.
Правда?
Правда.
Олежик усміхнувся так широко, як давно не усміхався.
Мамо, а знаєш, сказав, я сьогодні в школі думав: а раптом ти мене увечері обіймеш? І ти справді обняла.
Дурненький, Юлія пригорнула сина. Тепер обійматиму щодня!
***
Увечері Юлія зайшла до його кімнати. Олежик вже спав. На столі лежав той самий зошит.
Вона взяла його, відкрила останню сторінку. Дістала ручку і написала в кінці під його словами:
Синочку, я тебе дуже люблю. Пробач мені. Я буду дуже старатися.
Мама
Іноді ми втомлюємося так, що забуваємо, навіщо треба жити і кого любити по-справжньому. Але любов повертає до життя навіть коли здається сил уже немає.
