35 років я працювала головою МСЕК і суворо позбавляла інвалідності тих, хто міг працювати. Я пишалася тим, що бережу державні кошти. Але коли мого чоловіка уразив інсульт, і мої ж колеги з усмішкою відмовили йому у підгузках, сказавши: «Та він же ще ворушить рукою!», я зрозуміла, що все життя була ланцюговим псом системи, яка зневажає старість і слабкість.
В нашій країні інвалідність не дають її потрібно буквально вигризати зубами, доводячи, що ти майже покійник. А я була тим муром, об який ці зуби ламалися.
Мене звуть Галина Сергіївна. Мені шістдесят вісім років. До минулого року я очолювала МСЕК у великому обласному центрі Дніпрі. Через мій кабінет пройшли тисячі людей: безногі, сліпі, онкохворі, діабетики.
Я мала репутацію залізної пані. Я знала всі обхідні шляхи й хитрощі. Я одразу бачила, хто намагається отримати групу виключно заради надбавки до пенсії чи знижок на комуналку.
Моє завдання, поставлене згори, було простим, хоча його ніколи не озвучували: заощаджувати бюджет фонду. Менше інвалідів більші премії керівництву.
Я знімала групу з людей навіть без пальців на руці. Дивлячись їм просто в очі, казала:
Є друга рука. Можете працювати вахтером або відповідати на дзвінки. Держава не зобовязана вас утримувати. Ми знімаємо з вас другу групу, даємо третю, робочу. Наступний!
Відмовляла матерям дітей із ДЦП в отриманні дорогих імпортних візків, виписуючи дешеві вітчизняні хоч дітей з них боліли спини. Завжди казала:
У нас норми. Українське не гірше. Треба терпіти.
Я спала спокійно. Вважала себе державною людиною, щитом від дармоїдів. Мала чудову зарплату, повагу начальства, службове авто, затишну квартиру.
Аж поки біда не постукала в мої двері.
Інсульт.
Моєму чоловікові, Миколі, було шістдесят девять. Він завжди був міцним, веселим чоловіком, інженером усе життя працював на Південмаші. Ми планували піти на пенсію, купити хатину у селі під Полтавою та возитися з онуками.
Усе закінчилось за мить, сонячного липневого ранку на дачі під Дніпром. Величезний ішемічний інсульт.
Коли я приїхала до реанімації, лікар не дивився мені в очі.
Галино Сергіївно, ви ж медик, розумієте… Права сторона повністю паралізована. Проблеми з ковтанням, мови немає. Житиме, але це глибока інвалідність.
Я забрала Колю додому через місяць. Мій сильний, гордий чоловік став безпомічним, як немовля, у тілі дорослого чоловіка. Лежав, дивився в стелю єдиним живим оком, з кутика рота текла слина.
Почалося пекло, знайоме кожній дружині, яка доглядає лежачого. Перевертати кожні дві години, щоб не було пролежнів. Міняти підгузки. Годувати із шприца перемеленим супом. За два місяці я схудла на десять кілограмів, зірвала спину і забула, що таке нормальний сон.
Грошей катастрофічно бракувало. Його пенсія йшла на доглядальницю, коли я була на роботі, і на ліки. Ми потребували першої групи інвалідності і ІПРІ (індивідуальної програми реабілітації), щоб отримувати безкоштовно підгузки, протипролежневий матрац і медичне ліжко.
Я зібрала документи і пішла на комісію. В свою ж комісію. В сусідній кабінет.
Тепер по той бік столу.
Головувала моя колишня заступниця Ірина. Жінка, яку я сама навчала бути жорсткою.
Я запхала Колю в кабінет на старій орендованій колясці.
Ірина глянула поверх окулярів співчуття жодного. Та сама холодна, калькуляторна оцінка, з якою я сама дивилася на людей тридцять пять років.
Вона підійшла до Коли, попросила підняти ліву здорову руку. Він, тремтячи, підняв її.
Ну, Галино Сергіївно, підбадьорливо сказала Ірина. Динаміка позитивна. Ліва сторона працює. Рефлекси збережені.
Ірина, він під себе ходить! глухо кажу я. Він не говорить! Яка динаміка? Нам потрібна перша група і матрац, у нього пролежні починаються!
Ірина зітхнула і поблажливо усміхнулася. Так само, як усміхалася я.
Галино Сергіївно, ви ж самі знаєте положення. Перша група лише за повної втрати самообслуговування. А Микола Миколайович може лівою рукою ложку до рота піднести це часткове самообслуговування. Друга група.
А підгузки? тремтить мій голос. Мені потрібно пять на добу! На нашу пенсію я їх не потягну!
За нормами МОЗ, при другій групі надається три на добу. І матрац вам поки не належить, треба було вчасно перевертати хворого. Фонд не гумовий, Галино Сергіївно. Ви ж самі мене цього вчили. Наступний!
Бумеранг.
Я викотила чоловіка в коридор.
У цьому коридорі сиділи десятки людей. Дідусі з ціпками. Жінки без волосся після хіміотерапії. Матері з дітьми у візочках. Вони годинами чекали у душному коридорі, щоб довести цим чепурним паням у білих халатах, що вони справжні хворі. Що вони просто хочуть жити.
Я дивилася на них. І згадувала кожного.
Згадала діда-афганця без ноги, якому не дала направлення на хороший польський протез, бо ви вже літній, вам вистачить і з вітчизняним по квартирі ходити. Він плакав у моєму кабінеті.
Згадала жінку з четвертою стадією раку грудей, якій дала другу робочу групу, мовляв, можете вдома шити, рак зараз лікують. Вона померла через два місяці.
Я зрозуміла, що всі ці роки не державний бюджет берегла. Я відбирала в людей повагу до самих себе і останню гідність. Я була гвинтиком у цинічній машині, яка змушує хворих соромитись за свою хворобу.
І тепер ця машина перемелювала мене.
Я присіла біля коляски Коли. Мій Микола, мій сильний, гарний сидів, зі слиною на підборідді, не в силі вимовити хоча б слово. Але живе око дивилося прямо на мене. З нього котилася одна-єдина гірка сльоза. Він розумів. Він знав, що його списали, його життя, його труд, його сплачені сорок років податків не варті навіть підгузка.
Пробач мені, Колю, захлипалася я, уткнувшись у його коліна прямо посеред страшного коридору. Пробачте мені всі. Господи, прости мене!
Каяння.
Наступного дня я власноруч написала заяву на звільнення. Відмовилась від державної пенсії держслужбовця і пішла зі скандалом.
Я продала наше авто, щоб купити Колі якісне ліжко та німецький матрац. Підгузки купую сама.
Але я зробила ще одну річ.
Я працюю безкоштовно. Стала громадською правозахисницею для інвалідів.
Щодня я ходжу з хворими старенькими на ці кляті комісії. Я знаю їхні нормативи, всі хитрощі та накази МОЗ, які вони ховають від людей.
Коли чергова залізна пані намагається відмовити бабусі після інсульту в підгузках, я викладаю на стіл закони і погрожую прокуратурою. Я виборюю для них коляски, ліки, путівки. Я бю систему її ж зброєю.
Мій Коля так і не піднявся. Лікарі кажуть: часу залишилось мало.
Але кожного разу, коли мені вдається вибити першу групу для чужого паралізованого дідуся, я приходжу додому, сідаю біля чоловіка, беру його теплу нездатну руку і кажу:
Сьогодні ми врятували ще одного, Коля.
І мені здається, він усміхається.
Ми живемо у жорстокому світі, де старість і слабкість вважаються ганебними. Але колись цей дзвін прокотиться по кожному. Жодна посада, жодні знайомства не врятують від біди.
Якщо сьогодні ти відмовиш слабкій людині у співчутті завтра не дивуйся, коли система безжально переступить через тебе.
Вам доводилося стикатись з жорстокістю бюрократії під час оформлення інвалідності для себе чи близьких? Чому ми так швидко втрачаємо людяність, отримавши краплю влади бо такі самі, чи такою нас робить система?
