Слухай, розповім тобі таку історію, від якої і сміх і сльози. У нас на селі, у Великій Лубянці, вже в усіх сусідів городи чисті, а в нашому дворі мов більмо на оці. Такий сором! Ми б раді самі впоратись, але мене цей артрит з ніг збив, а в мами Катерини спина геть заклинила.
Ото й приходжу до Мишка, з тією ж пенсійною кепкою в руках, мну, як студент перед іспитом, і починаю: “Мишку, може б допоміг нам з матірю хоч картоплю докопати, а то справді вже соромно. У всіх уже чистота, а в нас Ех, ми б і самі, та здоровя вже не те”
Мишко взуває гумові чоботи і бурмоче:
Та нашо ж ти її стільки садила, мамо? Не голодуємо ж. Сьогодні не можу, батьку, треба в район їхати…
Я хотів вже сказати щось таке гостре, але махнув рукою та й пішов собі на город, вила під пахвою, ледь-ледь човгаючи ногою.
Катерина оперезала хвору спину теплою вовняною хусткою і поспішила поряд:
Ну, Миколо, а може діти ще приїдуть підмогти?
Я сердито:
Ага, чекай! Бери відро, та збираємо, стара. Пятьох на світ привели, а допомогти колись часу немає. Давай, рухайся, аби хоч трохи до вечора впорати.
А тим часом Ірина, Мишкова жінка, чимало клопотала:
Що ж це ви так, усе собі-собі, батькам допомогти руки не дійдуть! Сором! Якби мої жили, я б на крилах полетіла!
Михайло обійняв її за плечі:
Воно й правда, якось незручно, живемо майже поряд, а завжди все відтягуємо. Давай я візьму відгул на роботі, ти подзвониш Олені, Світлані, Сергію…
Ірина сіла до телефону, взяла записничок:
Я не розумію, як це “не можу”? В усіх робота, але відгули для чого? Старі надриваються, а ви п’ятою точкою виростаєте до дивану. Дітей ні з ким лишити? Беріть із собою, свіжим повітрям подихають краще, ніж гаджетами вдома залипати. Всіх чекаємо до нас!
Ну, коротше, трохи благанням, трохи погрозою Ірина зібрала всіх.
Тим часом Микола притулився на лавці:
Ой, Катерино, такими темпами до снігу докопуватимемо. Чого садили стільки? А ти ще завжди: “А що, як дітям не вистачить?” А де ж тепер ті діти? Раніше, памятаєш, зберемося всім табором, до обіду все чисто. Оце були часи…
Катерина прислухалась:
Та наче хтось приїхав, ти сходи до хвіртки!
Микола пошкандибав до воріт, і звідти вже сміх, крики. Катерина, тримаючись за спину, побігла теж.
Ой, слава Богу, скільки рідні і діти, й онуки! Радість така.
Давай, тату, показуй лопати, вила, відра, де ти що сховав! керує Михайло.
Я ледве стримую сльозу, може й занадто грубе слово кину:
На місці все, не дитина вже, щоб забувати!
І вихор закрутився: хто копає, хто картоплю збирає, хто під навіс несе для сушіння. Катерину відправили до хати відпочити.
Невістки рукава підкочують вже й обід варять, щоб усіх за стіл посадити. Катерина не всидить, то тут порадить, то там допоможе: як та безгосподарська сова
А на городі весело й людно:
Мишко, а памятаєш, ти мені колись картоплиною в лоб зарядив? Лови відповідь! гомонить Сергій.
Дід піджартовує:
Що це ви, старі вже, а дурощі ті ж!
Город викопали, картоплю під похилий дах, бадилля в одну купку. Саме час перекусити.
Стіл накрили на подвірї великий, гомінкий. То сміються, то спогади згадують: усе дитинство, молодість промайнуло.
Катерина то й справа скупу сльозу витре думає свого, радіє дітям. Сусіди мимо проходять, вітаються, хвалять, дехто й заздрісно зітхає: їхні діти вже рідко приїжджають.
Іринка тихо питає Мишка:
Що на роботі сказав?
Він обіймає її:
Я їм сказав як є: батькам допомогти треба, а у нас це святе діло відпустили одразу.
Запамятай, за всіма цими житейськими турботами не забувай про батьків, вони часом і не скажуть, а самі дуже чекають і радіють тобі, навіть якщо все життя стерпно викопують ту картоплю.
