Залишилася одна
За вікном вже сутеніє, а мами досі нема. Марічка, крутячи коліщата на своїй колясці, підїхала до столу, взяла телефон і набрала мамин номер.
«Номер абонента недоступний або поза зоною досяжності», пролунало у слухавці.
Дівчинка розгублено подивилася на екран, потім згадала, що на рахунку майже не залишилось гривень, і вимкнула телефон.
Мама пішла у магазин, але все не поверталася. Такого ще не було. Вона не затримувалася, бо Марічка дитина з інвалідністю, не ходила, рухалася на інвалідному візку, і крім мами, в них родичів не було.
Марічці вже сім, і сама вона не боялася залишатись удома, але мама завжди казала, куди йде і коли повернеться. Тепер Марічка не розуміла, що могло трапитись:
«Сьогодні мама пішла на ринок через весь район, казала, там дешевше. Ми туди з нею часто ходили, хоч і вважається далеким пів години туди, пів назад. А вже чотири години минуло Їсти хочеться».
Вона скерувала свою коляску на кухню. Закипятила чайник, дістала з холодильника котлету. Зїла, випила чаю.
Мами так і не було. Дівчинка не витримала, знову набрала номер:
«Номер абонента недоступний або поза зоною досяжності».
Марічка перебралася на ліжко, заховавши телефон під подушку. Світло не вимкнула без мами дуже страшно.
Довго лежала, але заснула.
***
Прокинулася Марічка, коли промінчики сонця прорвалися через фіранку. Мамине ліжко заправлене.
Мамо! крикнула у напрямку передпокою.
У відповідь тиша. Дівчинка схопила телефон і знову набрала номер. Те саме: чужий, холодний голос автоінформатора.
Страх стиснув душу, очі наповнилися сльозами.
***
Костянтин повертався з кавярні, де щоранку купував свіжу випічку. Це їх із мамою сімейний ритуал вона готувала сніданок, а він приносив булочки.
Костянтинові вже тридцять, а жінку так і не зустрів. За ним ніхто особливо не упадав: худорлявий, хворобливий, невиразної зовнішності. Його проблеми зі здоров’ям почалися ще з дитинства. На лікування потрібні були великі гроші, а виховувала його одна мама. Лікарі, коли він уже виріс, сказали, що дітей у нього не буде. З цим він змирився.
У траві блиснув розтрощений старий телефон. Телефони та компютери це і хобі, і робота Костянтина. Він програміст і веде блог. Телефони мав найдорожчі, але, здається, з професійної цікавості підняв той, покручений, ніби по ньому проїхалися машиною.
«Може, щось сталося?» подумав, сунув телефон у кишеню. «Розберуся вдома».
***
Після сніданку Костянтин дістав сім-карту з роздавленого телефону, вставив у свій смартфон. Майже всі номери лікарня, Пенсійний Фонд та інші подібні установи, але перший «Донечка».
Недовго думаючи, зателефонував.
Мамо! радісно вигукнув дитячий голос.
Я не мама, розгублено сказав Костянтин.
А де мама?
Не знаю. Я знайшов цей телефон, переставив картку і подзвонив.
У мене мама пропала Вчора ще пішла в магазин і не повернулася, заплакала дівчинка.
А твого тата чи бабусі немає?
Немає ні тата, ні бабусі. У мене тільки мама.
Як тебе звати? зрозумів, що треба допомагати.
Марічка.
Я дядько Костя. Марічко, ти можеш вийти і покликати сусідів?
Я не можу сама ходити, тільки на колясці їжджу. А у сусідів нікого немає, та й двері не відчиню.
Як це не можеш ходити?
Мене такою народили, тихо сказала дівчинка. Мама назбирає грошей, зроблять мені операцію… я зможу ходити.
Ти адресу знаєш? Костянтин швидко перейшов до справи.
Так, вулиця Грушевського, будинок одинадцять, квартира тридцять.
Чекай на мене, я зараз приїду і знайду твою маму.
Вимкнувся.
До кімнати зайшла мама, Ганна Миколаївна:
Щось трапилось?
Мамо, я знайшов телефон, вставив сімку, подзвонив. А там мала дівчинка сама вдома, інвалід, і родичів нема. Я взяв адресу, поїду.
Поїду з тобою, мовила мама й почала збиратися.
Ганна Миколаївна сама виховувала сина, знала, яке то горе мати хвору дитину. Зараз вона вже на пенсії, а син добре заробляв.
Викликали таксі і поїхали рятувати дитину.
***
Подзвонили у домофон.
Хто? озвався сумний дитячий голос.
Це я, Костя!
Відчиняйте!
Зайшли у підїзд. Двері потрібної квартири вже були прочинені. Худенька дівчинка у візку дивилася сумними очима:
Ви знайдете мою маму?
А як твою маму звати? одразу спитав Костянтин.
Олеся.
Прізвище?
Петрівна.
Слухай, Марічко, ти голодна?
Так. Вчора була котлетка, але я її зїла.
Кость, біжи до магазину, купи все, як ми завжди беремо.
Уже! і побіг.
***
Коли повернувся, мама вже щось приготувала. Поснідали разом. Костянтин одразу взявся шукати Олесю.
Відкрив новини міста у смартфоні, переглядав події за вчорашній день:
«На вулиці Лисенка автомобіль збив жінку. Доставили у лікарню у тяжкому стані».
Костянтин зателефонував до приймального відділення. Після кількох дзвінків відповіли:
Так, була жінка з вулиці Лисенка Документів при ній не було, номер телефону не знайшли. Стан важкий. Ви родич?
Поки що ні Але зараз приїду.
Підійшов до Марічки:
У тебе є мамина фотографія?
Є, підїхала до тумбочки, дістала альбом. Ось ми з мамою.
Красуня твоя мама!
Костянтин сфотографував світлину, посміхнувся:
Їду шукати!
***
Світ почав повертатись. Білий стеля. Промайнув перед очима автомобіль
Олеся ледве поворухнулася, біль чіплявся за кожну кісточку. Наблизилась медсестра:
Ви вже при тямі?
Олеся стривожено запитала:
Скільки я тут?
Другу добу.
А донька сама вдома
Олеся, заспокойся! медсестра торкнулась руки. Вчора приходив молодий чоловік, залишив телефон і сказав, що твій розчавило авто. Дати зателефонувати?
Дуже треба!
Медсестра вибрала у списку «донька» й подала телефон:
Мамо!
Марічко Доню, як ти?
Все добре! Со мною бабуся Ганна й дядя Костя!
Який дядя Костя?
Не хвилюйтеся, зявився лікар. Інакше телефон заберу. Олеся, давайте огляну.
Донечко, я зателефоную, сказала Олеся й відклала телефон.
Медсестра забрала апарат але пошепки дала ще хвилинку на розмову.
Доню, слухайся бабусю! прошепотіла Олеся.
Більше не напружуйтеся! сказала медсестра.
***
Наступного дня Олесю перевели у загальну палату. Ввечері зайшла медсестра:
Олеся Петрівна, до вас відвідувач.
Зайшов хлопець, худий, невиразний:
Вітаю, Олесю! Я Костя. Пробач, одразу на «ти».
Нічого
Ось, поставив на тумбочку пакет, тут моя мама тобі передала.
Я навіть не знаю, як вам дякувати
Я випадково знайшов твій телефон, подзвонив твоїй доньці. Так тебе й знайшли.
А як Марічка?
Зараз покажу!
Скинув відеодзвінок.
Мамо! вигукнула донька. Тобі боляче?
Ні, сонечко Баба Ганна до мене приходить?
Так!
Поговоривши, Олеся схилила голову:
Я вам винна
Дурниці. Переходь на «ти», добре?
Дякую, Костю!
Покажу, як користуватися телефоном.
***
Минуло два тижні.
Винуватець аварії прийшов до лікарні, привів адвоката, і вони передали Олесі відступні вісімдесят тисяч гривень.
На наступний день її виписали. Костянтин привіз Олесю додому.
Мамо! щасливо закричала Марічка.
Здавалося, ще трохи і дівчинка вибіжить із своєї коляски.
Олеся обійняла доньку, заплакала від щастя.
Підійшла до Ганни Миколаївни:
Ганно Миколаївно, дякую вам!
Не кажи, мені Марічка вже як онука.
Винуватець аварії дав мені гроші, дістала конверт. Візьміть, іншого способу віддячити у мене нема.
Забирай, Олесю! суворо сказала жінка. На ці гроші Марічку треба лікувати. Кость уже домовився із клінікою.
Мама! радісно підхопила дівчинка. Дядя Костя казав, ми поїдемо у лікарню й мені зроблять операцію.
***
Два тижні Олеся з донькою пробули у клініці. Поставили спиці. Через три місяці треба їхати знов. Ще через рік ще одна операція. За три роки лікар пообіцяв Марічка піде.
Поки ж дівчинка сиділа в колясці, незручності завдавали спиці.
Та негаразди, як на гріх, не забарилися. У Ганни Миколаївни прихопило серце, жінку поклали у лікарню.
Три ночі Олеся була поруч у палаті. Додому ходила готувати всім їсти й трохи поспати. Ночами з Марічкою залишався Костянтин.
На четвертий день Ганна Миколаївна отямилась, уважно подивилась на Олесю:
Доню, недовго мені вже, видно. Виходь заміж за Костю. Він добрий. Удвох ви і Марічку поставите на ноги.
Ганно Миколаївно, а як він мене візьме?
Візьме! посміхнулась жінка. Обовязково візьме.
***
Пенсіонерка тримала за руку високу дівчинку з букетом і ранцем. Якби не зростом, подумав би вона першокласниця.
Та Марічка йшла у школу вперше, але одразу у четвертий клас. Перші три навчалася вдома онлайн, закінчила на «добре» й «відмінно». Тепер ішла у школу вже на своїх ногах.
Бабусю, мені трохи страшно.
Ти ж уже доросла, Марічко! Он і твої мама з татом ідуть.
Доню, чому сумна? підійшла Олеся.
Боїться у школу заходити, посміхнулась Ганна.
Давай руку! Костянтин простягнув долоню. Ходімо.
З тобою, тато, мені зовсім не страшно! всміхнулась Марічка.
І так весело, розмовляючи, вони рушили до школи, а вслід йшли мама й бабуся такі ж щасливі.
***
Сьогодні я зрозумів: навіть у найтемнішу ніч можна знайти світло, якщо не боятись протягнути руку ближньому. Щастя у доброті, співчутті й родині.
