Цей дивний випадок трапився у далекому 1995 році, коли я навчався в Київському Суворовському училищі. Серед навчального дня мене несподівано викликали з аудиторії й наказали прийти до начальника училища. В просторому кабінеті, під кутим сонцем старовинного київського літнього дня, сиділа жінка з українською хусткою обличчя її світилася смутком, по щоках тихо стекли сльози, які вона безнастанно промокала вишитою носовою хусткою.
Начальником у нас був генерал, що мав імя Омелян Перетятько. Він той самий суровий, але справедливий воїн, який пройшов через весь вогонь афганської війни. Ми його, з одного боку, побоювалися, а з другого щиро поважали. Але тепер, серед химерного світла і тіні, він виглядав зовсім іншим.
Він підійшов до мене, наче занурений у глибоку задуму, і сказав з безнадійною інтонацією:
Сину, прошу тебе не як підлеглого, а як товариша. Треба допомога.
Я навіть не розмірковував:
Кажіть, я готовий. Що робити?
Генерал зітхнув:
Мій небіж, Олександр, помирає. Минулого року він закінчив наше училище, ти його маєш памятати. Після того вступив до Львівської військово-медичної академії. Там з ним щось сталося страшне. Єдина надія на твого дідуся. Може, твій дід, Ярема Білик, погодиться бодай глянути й щось дізнатись?
Я не питав зайвого. Одразу зателефонували дідові на щастя, в нього саме почався перший день відпустки, і ми встигли застати його вдома якраз за пів години до того, як він збирався на дачу у Васильків.
У поїздку з нами до діда їхав і Олександр, зовсім невпізнаваний байдужий, загублений погляд, пустота в зіницях, ніби він і не тут. Мені самому стало трохи моторошно.
Доїхали швидко. У старенькій квартирі діда у середмісті Києва нас зустрів сам господар сивий, кремезний Ярема Білик, що одразу вислухав розповідь жінки про незбагненне трагічне захворювання її сина.
Виявилося, що сім місяців тому Олександр вступив до медакадемії й раптом прямо на парі його скрутив незрозумілий напад. Лікарі обстежили хлопця з ніг до голови у військовому шпиталі безрезультатно. Щойно виписали напад повторився ще раз, потім знову. В чому справа ніхто не міг розібратись. Остання надія лишилася на Ярему, який був одним із найкращих фахівців по мозку й психіатрії в усій незалежній Україні.
І тут почалося щось зовсім фантастичне, як у сні. Дід повів хлопця до себе в кімнату. Минуло 15 хвилин Ярема повертається сам, наче нічого й не трапилось.
Збирайтеся, їдьте додому, спокійно сказав він до матері й генерала.
А як же син? Його ж треба лікувати! зблідла жінка.
Їдьте додому, а ми поїдемо на мою дачу в Васильків. Мені якраз треба дров нарубати, а тут такий парубок здоровий пропадає, загадково відповів дід Ярема.
З трудом він випровадив нас із квартири, а сам рушив із Олександром у напрямку літньої дачі.
Рівно за місяць мене знову викликав до себе генерал у той самий кабінет. Там сиділа та ж жінка, тепер вона світилася щастям. Поруч стояв вже не згаслий хлопець очі його радісно блищали, обличчя звеселилось. Він міцно потис мені руку й подякував, так само, як і генерал. Олександр, якому не могли допомогти ні лікування, ні таблетки, менше ніж за місяць повернувся до життя. Для його рідних це було справжнім дивом.
Пізніше, коли мені снилося це все, я розпитав діда: що ж сталося з Олександром насправді? Виявляється, що від надмірного навчального стресу в академії його мозок просто вимкнувся перегорів, захистившись від інформаційного потоку. Дід Ярема збагнув це з першої хвилини. Він не призначив жодної таблетки, не зробив жодного уколу.
Замість медицини взяв Олександра на дачу, дав йому величезний обсяг фізичної роботи колоти дрова, полоти город, носити воду. Олександр вставав о восьмій ранку, обливався крижаною водою, снідав, і аж до вечора розколював метрові березові кругляки. Вечорами від утоми падав у міцний сон, як у дитинстві. Так тривало майже весь місяць, поки мозок не відпочив, і хлопець знову не став самим собою.
За весь час лікування дід не витратив на ліки жодної гривні. Тільки наполеглива селянська праця, український ліс, свіже повітря й віра, що відновлює сили.
Ось така от химерна і майже казкова пригода з мого київського життя, що й досі мені сниться крізь марево вишневого саду, шелест старих тополь і барви світанків над Дніпром.
