«У тебе шкіра звисає!» шістдесятирічний чоловік щипає мене за бік при гостях. Я не втримався і приніс дзеркало, аби показати, що у нього самого.
Галю, а що це в тебе тут? запитав мій кум Богдан, вже після третьої чарки наливочки від тестя, нахабно потягнувся рукою й ущипнув мою дружину за бік.
Все сталося серед людей, під самий час, коли шматки домашньої ковбаси летіли до тарілок, а коржі для «Київського» пахли з кухні.
Богдане, ну ти й даєш, я спробував змахнути його руки з боку Галі, наче настирливу весняну муху, але він був в ударі.
Його пальці, схожі на маленькі копчені ковбаски, знову впялись у бік Галі десь вище пояса, саме там, де тканина сукні натягувалася від сидіння.
Це не стільки боляче, як образливо, особливо на очах у друзів.
Та глянь, Іване! гукає він до мого сусіда з верхнього поверху, Андрія, що вже ковиряв виделкою оселедець. Я кажу: «Галю, досить вареники лопати на ніч». А вона: «Гормони, мені ж вже за пятдесят!»
Богдан регоче, живіт підскакує так, що ґудзики ось-ось полетять під банки з медом.
Які гормони! Це лінь, Галю, лі-нь! резюмує він і впивається в чарку.
Та все, досить вже, шепоче Галя крізь зуби, щоки яскраво-рожеві, мов півонії у бабці на городі.
Андрій, мій сусід, враз замовк і втупився поглядом у тарілку; його дружина Надія демонстративно почала складати серветку.
А що? розійшовшись, ще нахабніше голосить Богдан. Хіба правду не скажеш? У тебе ж шкіра висить, як у тих шарпеїв. Некраса!
Він знову тицяє дружину в бік і це вже жарт, і водночас приниження.
Я дивлюся на нього.
Тридцять років шлюбу, а прямо зараз ніби побачив вперше.
Шістдесят один рік. Живіт сповзає через штани, другого підборіддя більше, ніж у статуї святого Володимира після доброго борщу. Лисина блищить немов млинець, поліровка на «Жигулі».
Значить, для ока приємно? питаю в нього рівно, тихо.
Всередині у мене щось перемкнулося. Не образа, не сором просто холодно й чітко.
Авжеж! Богдан навіть в груди собі стукнув, ледь кептар не розстібнувся. Я ще у формі!
Якій формі? не спускаю очей.
Чоловічій! випрямився він, втягуючи живіт, що миттєво вискочив назад, мов вареник із сита.
Мужик має бути орлом! виголосив пафосно.
Орлом? я вже підвівся. Ану, Богдане, ходи-но сюди.
Що, вже образився? На правду не ображаються, Галино! волає він, доливаючи в себе наливочки. Худни давай, замість ображатися!
Я тихо рушив у коридор, де пахло старими черевиками й брехливим одеколоном.
Зняв з цвяха старезне дзеркало овальне у дубовій рамі, в яке ще мама з татом вдивлялись молодими.
Несучи тяжке дзеркало, як щит, я зайшов назад.
Усі замовкли. Надія прибирала огірок з рота, Андрій лишив виделку.
Богдане, стань, кажу строго.
Та що ж ти задумав? сміється він, проте слухняно підводиться. Танці-манці?
Ні, підходжу впритул. Будем милуватись на «орла».
Встромив дзеркало просто йому під самий ніс. Несвідомо бере раму, руки одразу присіли від ваги.
Глянь. Уважно.
Він втупився в дзеркало обличчя спітніле, очі розгублені.
Ну, бачу. Що далі?
Тепер подивися трохи нижче, тицяю пальцем у віддзеркалення тим місцем, де пряжка ременя впялася в живіт. Це що?
То-о Що?
У тебе тут також шкіра висить! тримаю паузу, відверто копіюючи його інтонацію. І не просто висить. Лежить.
Богдана наче окропом облили лице стало, як буряк.
Оце, боки це крила твого орла? тисну далі. Чи вушка вареничні? А оця потрійна складка на потилиці? Ти у нас не орел, а шарпей домашній, ще й родовитий.
Надія вже не стримується схопилася за серветку, плечі тремтять від сміху. Андрій задоволено кашляє.
А тут, під підборіддям? Що за вялень? Що ховаєш, шмат сала на зиму?
Я ж чоловік! пищить Богдан так, що табуретка ледь не відлітає.
О, тобі можна, а мені ні? я усміхаюся. Коли ти за десять років пульта тяжчого не піднімав, а я після двох дітей тримаюся це тобі дає право мене принижувати?
Вихоплюю дзеркало, важко ставлю його до комода і кажу:
Сідай. І щоб я слова більше про свою фігуру не чув!
Він мовчки вмостився, лице ховає за тарілкою. Блискавка на сорочці розстебнулася остаточно здалася.
Я сів поруч, беру ножа і кладу собі найбільший шматок «Київського», намазуючи крем так, що аж тече.
Галю, і мені шматочка, раптом зареготала Надія. До біса дієти! Живемо раз!
Підтримаю, і мені, додав Андрій, наливаючи собі узвар.
Богдан на секунду підняв очі, глянув і на мене, і на дзеркало. Майнув ними по своїх ногах: один носок чорний, другий синій, домашній орел, от і все.
Пробач, Галя, буркнув, втупившись в узор скатертини. Зїхав з язика
Їж, Богдане, кажу, відкушуючи шмат торта. Тобі сили треба, усміхаюся. Гантелі піднімати.
Далі вечір пішов по-нашому: гомін про ціни, про дачу, погоду. Але в повітрі стало легко і чітко. Мій критик так здувся, що й «орлом» не гукнеш.
Відтоді дзеркало так і стоїть у кімнаті Богдан щебетливо сто разів на день у ньому живіт підтягує.
А про «звисаючу шкіру» більше не згадує.
Мабуть, боїться розбудити домашнього пелікана.
Дивний вечір, такий простий урок: коли словом раниш, сам дивись у дзеркало воно не збреше. І жити тоді легше, й торт смачніший.
