Після прийому у лікаря він непомітно підсунув мені в кишеню записку: «Тікайте від своєї родини». Тієї ж ночі я збагнула, що він щойно врятував мені життя. Але подальше зачепило всіх моїх знайомих настільки, що вони ще довго не могли повірити у все, що сталося
Після звичайного огляду у мого терапевта, Івана Григоровича, до якого я зверталась багато років ще за життя мого небіжчика Володимира, він під час прощання тихцем дав мені згорнутий аркуш паперу. Я підняла брову, здивовано пересмикнула плечима, а він уклав мені записку в кишеню й коротко хитнув головою, приклавши палець до уст. Щойно я вийшла в коридор львівської поліклініки, одразу розгорнула папірець. Мене обсипав мороз: там великими літерами було написано всього чотири слова «Тікай від своєї родини».
На мить я навіть розсміялась: мовляв, невдалий жарт. Та вже ввечері я зрозуміла може, саме цей папір порятував мене від загибелі. Цілу дорогу додому не полишала думка чому Іван Григорович так дивно поводиться. Він не раз допомагав мені порадою, завжди був уважним і розсудливим лікарем. Чи не втомився від життя? Тамуючи тривогу, я скомкала записку і кинула її у кишеню пальта.
Я вважала себе щасливою та забезпеченою. Із роками після смерті Володимира втіхою для мене став мій син Андрій. А рік тому він привів до нашої львівської трикімнатної квартири наречену Орисю. Я прийняла її, як дочку. Молодята обвінчалися та залишилися жити в квартирі зі мною. «Мамо, як ми залишимо вас саму? Ви для нас найдорожча!», казав Андрій, обіймаючи мене в коридорі. Мене це розчулювало і додавало сил.
Коли я зайшла додому, мене зустрів аромат свіжоспеченого пирога. З кухні вискочила Орися: «Мамо, вже повернулись? Як лікар?». В її очах світилась щира турбота, і я вирішила забути про записку. «Все гаразд, Орисю, тиск трохи стрибає, виписав Валідол», засміялась я.
То добре, що нічого серйозного! посміхнулась невістка. Ми з Андрієм приготували для вас травяний чай для серця мій дідо завжди так робив.
Мене провели до вітальні, і з кімнати вийшов Андрій. «Мамо, радий бачити. Ти наше сонечко!» Він обійняв мене, а потім простягнув баночку, мовляв, купили якісь корисні вітаміни у знайомого фармацевта. Пити щовечора разом з чаєм. Я подякувала дітям, подумавши, що справді щаслива не всі мами мають таку турботу.
Був лише один нюанс: їхня увага ставала надто наполегливою, змушувала ніяковіти. Я намагалася сприймати це, як надмірну любов, але вдома стало тісно від надмірної опіки. Вечір промайнув як завжди діти пригощали пирогом й поїли своїм чаєм.
Перед сном я сильно стомилась і пішла до своєї кімнати. Ледве вклалась у ліжко, як двері прочинились зайшла Орися. В руках блюдце з великою білою пігулкою без написів і чашка духмяного відвару.
Мамо, пийте, будь ласка, вітамін і чай, щоб добре спалося, лагідно прошепотіла вона.
Поставила все на тумбочку й не відходила. Я підвелася, взяла таблетку й ніби проковтнула насправді стисла її в кулачку. Взяла чашку, зробила ковточок і відставила.
Дякую, доню, на добраніч, ледь не задихнулась я.
Коли вона пішла, я видихнула зі полегшенням, відкрила кулак і глянула на таблетку велика, крейдяна, зовсім незнайома. «Викину завтра», подумала я. Та передумала: незграбно випустила її з руки, і та закотилася під різьблений старий буфет.
Я ще не знала, як цей випадок врятує мені життя. Глибоко вночі мене розбудило тоненьке скімлення із-під буфету. Я ввімкнула нічник і спустила ноги з ліжка, притихла: знову цей жалібний писк. Селячись на коліна, зазирнула вниз там наш хомячок Марік, весь розкис, лежить майже нерухомий. Його зазвичай не було спіймати, а тут він майже не дихає. Він не міг поворухнутись, шерсть мокра, очі напівзаплющені.
Я схопила Маріка, піднесла до грудей.
Боже, Маріку, що ж з тобою?
І в цю ж мить помітила неподалік на підлозі ту саму таблетку. Раптом мене прошила думка: а раптом це була не вітамінка, а щось страшне?
Я піднесла білу пігулку до світла зовсім без маркування. Зрозуміла: це не добавка. Це отрута! Якби ковтнула, як зібрувала, чи встояла б? Марік востаннє сіпнувся і затих у моїх руках.
Сльози градом посипались по щоках. Маленький мій рятівник Він завжди знаходив усе на підлозі під меблями, мабуть, і тут не втримався. Так довго він був радістю у нашій оселі невинно зів’яв саме через те, що було призначено для мене.
Я згадала записку Івана Григоровича. Тепер все стало ясно: лікар знав або здогадувався про небезпеку. Треба було тікати і дбати про свою безпеку.
Я загорнула Маріка у хустинку і сховала у шафі, вирішивши поховати пізніше. Тепер головне вибратися. Я тихо зібрала невелику тривожну валізку, поклала туди документи, гроші (декілька тисяч гривень), речі на зміну, банку з вітамінами й решту чаю, як докази. В коридорі стояла дзвінка тиша. Я нашорошилась, слухаючи, чи не прокинулись Андрій чи Орися. Тиша. Відкрила вхідні двері й легенько зачинила за собою. На сходах була сама швидко спустилась вниз.
На вулиці було свіжо й порожньо. Я зиркнула на вікна своєї квартири: всюди темно. Куди йти? Тільки до Івана Григоровича, того, хто не побоявся мене попередити.
Його будинок був за квартал. Я взялася поспішати, не озираючись. Все здавалося нереальним: нещодавно я довіряла своїм дітям, отак просто віддавала їм своє серце а тепер тікаю від них посеред ночі.
Діставшись мети, набрала його номер на домофоні.
Хто? почувся голос.
Це я. Відкрийте, я все зрозуміла
Двері відчинилися. В коридорі я опинилася в обіймах лікаря.
Я знав, що ви прийдете, тільки й сказав він. Сідайте, розказуйте все.
Я дістала з сумки баночку й таблетку.
Ось це вони мені давали. А Марік Він зїв одну і
Іван Григорович дістав прилад для експрес-аналізу, швидко перевірив білу пігулку.
Так і думав, зітхнув. Це нейролептик. У таких дозах дуже небезпечно для літньої людини.
Я закрила очі, а сльози текли. Як вони могли?..
Навіщо?.. прошепотіла я.
Думаю, вони хотіли вашу квартиру. По документах бачу, що ви власниця. Вам ні в якому разі не можна повертатись. Я допоможу й усе зясую.
Я мовчки кивнула. Тепер у грудях палала злість. Я вистояла. Тепер я дізнаюся всю правду.
***
Минуло пів року і правда вийшла на поверхню. Слідство йшло довго. Андрій і Орися запевняли, що це звичайні добавки й вітаміни, а смерть Маріка просто випадковість. Але експертиза була категоричною: у таблетках нейролептик, у чаї сильні транквілізатори. Мої аналізи за кілька місяців показували поступове накопичення отрути.
Андрій зламався на другому допиті. Ридаючи, сказав: це все вигадала Орися. Вона переконала, мовляв, так краще всім квартира стане їхньою. Вмовила підмішувати мені отруту. Андрій клявся, що не хотів мене знищити, просто не зміг їй перечити.
Орися стояла на своєму до кінця, казала, що я вигадала, що це «старечий маразм» і галюцинації. Однак докази виявились незаперечними. Вирок був однозначний: Орисю засудили за замах на вбивство, Андрій отримав умовний термін через каяття.
Я перебралася до Івано-Франківська. Іван Григорович допоміг знайти житло, познайомив із колегами. Я ходжу парком, вяжу шарфи й часом відвідую клуб пенсіонерів. Життя йде спокійно і тепло. Нарешті я добре сплю без тяжких сновидінь.
Іноді спливають в памяті Андрійові слова: «Мамо, ти для нас усе». Болить серце, але не від страху. Я знаю: той Андрій, якого я любила, залишився у моєму минулому. Я не пробачила, та й не ненавиджу. Просто прийняла нашої сімї не стало задовго до трагедії.
Щовечора я згадую свого Маріка. У новому домі маю маленьку поличку з його знімком та мякою іграшкою, схожою на нього. Час від часу приношу йому яблучко чи горішок. Він здався безневинним жертвою, але його життям, ненароком, було врятовано моє.
Іван Григорович іноді навідується, привозить новини та книжки. Останнього разу сказав:
Мабуть, це й є найважливіше у нашій роботі бачити не тільки хворобу, але й людину, і рятувати її не лише ліками.
Я кивнула й посміхнулася. Тому що тепер я знаю: навіть після зради життя продовжується. Головне вчасно почути попередження, не втратити віри у себе і завжди берегти своє серце для тих, хто достойний.
