Пробач мені, сину.
Це історія однієї родини, яку часто називають неблагополучною. Мама ростить сина сама, без чоловіка розлучилися, коли хлопчикові ще й року не було. Ось уже синові минуло 14, а їй 34. Вона працює бухгалтеркою в невеликому державному закладі у Черкасах.
Останній рік їхнє життя став справжнім випробуванням. Якщо до пятого класу Миколка вчився гарно, то згодом зявилися трійки. Далі гірше. Вона мріяла лише про одне: щоб син закінчив мінімум девять класів і отримав хоч якусь професію!
Постійні виклики до школи: класна керівниця ніколи не підбирала слів, сварила її при інших учителях, і кожен не оминав нагоди висловити зауваження щодо поведінки та успішності Миколи. Після цього мама поверталася додому пригнічена й роздратована, відчуваючи свою повну безпорадність. Її докори він вислуховував мовчки, насуплений. Домашні завдання не робив, удома не допомагав.
Ось і сьогодні вона повернулася з роботи, а в кімнаті знову безлад. А ж зранку просила й навіть наказувала: «Після школи прибери у квартирі!»
Поставила чайник, із неохотою почала наводити лад. Протираючи пил, помітила, що немає кришталевої вази тієї єдиної цінності, яку їй колись подарували подруги на день народження. Завмерла. Забрав? Продав? Жахливі думки одна за одною прибирали в її голові. Недавно вона бачила його з підозрілими хлопцями. На питання: «Хто це?» син знехотя щось пробурчав і відвернувся.
«Погана компанія» з тривогою подумала вона. Невже це вони його втягнули?! Він би сам не наважився! А може, він щось курить? Чи, боронь Боже Від розпачу вона побігла по сходах у двір, але на вулиці вже було темно, лише кілька перехожих поспішали у своїх справах.
Повернулася додому. «Сама винна. Сама! Йому немає місця вдома лише крики й докори. Навіть вранці не буджу нормально, все кричу Синочку мій, яка ж я мати?» Вона плакала, а потім щоб не сидіти без діла стала ретельно прибирати квартиру.
Під час прибирання за холодильником намацала якесь згортання. Витягнула загреміло скло: були там загорнуті в газету уламки та осколки її кришталевої вази
«Розбив Значить, розбив!» враз зрозуміла і знов заплакала, але вже від радості. Виходить, нікуди він її не носив сховав. І тепер, бідолашний, боїться додому вернутися! Ще трохи і вона зрозуміла, що не він винен. Вона пригадала, як могла б зреагувати на розбиту вазу і їй стало важко.
Вона глибоко зітхнула і узялася готувати вечерю, накрила стіл, розклала серветки, тарілки.
Син прийшов опівночі. Зайшов, мовчки зупинився у дверях. Вона підбігла до нього: «Миколко, де ти так довго був? Я вже переживаю, хвилююся. Замерз?». Взяла його холодні руки у свої, зігріла, легенько поцілувала у щоку й лагідно мовила: «Йди, помий руки. Я приготувала тобі твоє улюблене». Нічого не розуміючи, він пішов у ванну.
Потім зайшов на кухню а мама сказала: «Я накрила в кімнаті». Там було чисто й затишно, він обережно сів. «Їж, синочку», почулося таке рідне, але таке забуте ласкаве звернення. Сів, опустивши голову, нічого не їв.
Чому ж не їси, Миколко?
Він підняв очі, тихо сказав:
Я вазу розбив.
Я знаю, дитино, відповіла мама. Нічого страшного, усе колись бється
І тут, нахилившись над столом, син заплакав. Мама обняла його за плечі й сама тихо плакала разом з ним. Коли він заспокоївся, вона сказала:
Пробач мені, сину. Що кричу на тебе, сварюся. Мені важко, синочку. Я знаю, що ти вдягаєшся не так, як твої однокласники. Я втомлена, роботи багато, додому ще приношу. Пробач, я більше ніколи не скривджу тебе!
Повечеряли мовчки. Тихенько лягли спати. Вранці вона не будила його він сам піднявся. А проводжаючи до школи, вперше не сказала: «Слідкуй у мене», а просто поцілувала в щічку: «Гарного дня! До вечора, сину».
Увечері, повернувшись з роботи, вона побачила помиті підлоги, а на плиті смажилась картопля, він сам приготував вечерю.
Відтоді вона зовсім перестала говорити з ним про школу й оцінки. Якщо їй нестерпно важко бувати там, то що вже казати про нього.
Коли син несподівано оголосив, що після девятого йде у десятий клас, вона не подала виду, що сумнівається. Якось зазирнула в його щоденник жодної двійки.
Але найбільшим щастям став вечір, коли після вечері, розклала рахунки, а він сів поруч і запропонував допомогти. Після години роботи він поклав голову їй на плече.
Вона завмерла. Колись, коли був малий, він так засинав у неї на руках. Вона зрозуміла повернула собі сина.
Життя часто підкидає складнощі, але любов і розуміння здатні зцілити навіть найглибші рани. Вартує лише наважитись звернутися до серця близьких.
