Зберу всіх у себе вдома

Усіх зберу в себе
Ірина Веснянко відклала планшет і взяла телефон:
Бабусю, як ти? Як почуваєшся? Все гаразд? А дідусь як? О, смажить картоплю значить, усе добре. Я вже закінчила з роботою, заберу Данилка з секції, заїдемо у магазин і будемо вдома незабаром.
Потім Ірина набрала інший номер:
Ярославе, вітаю, їду додому, ви з Марусею скоро будете? Вже в дорозі? Чудово, дід готує картоплю, усі разом повечеряємо.
Ірина швидко складала речі в сумочку, гукнула колегам:
До зустрічі, гарного вечора всім!
Па-па, Ірино, гарного вечора!
Вона змінила взуття під столом, накинула легке пальто, мимоволі глянула у темніюче вікно. Надворі стояв теплий осінній вечір. Міські вогники привітно мерехтіли, люди поспішали додому після роботи. Ірина побачила у вікні своє відображення і усміхнулася хто б міг подумати, що вона житиме звичайним життям, матиме сімю й теж поспішатиме додому, де на неї чекають. Ще недавно вона була впевнена, що цього не буде ніколи.
У неї незвична родина, але всі щасливі і люблять одне одного.
Мати Ірину залишила одразу після пологів, народила і втекла з пологового. У довідці з дитбудинку було написано мати невідома, документів нема, батька немає. Імʼя дали вихователі: Веснянко, бо народилася навесні. А чому Ірина ніхто не пригадує. Дитинство минуло у хлопячому товаристві, її найкращого друга теж на рік звали Ясь, він теж Веснянко.
Ірина вчилася на відмінно, була слухняною, працьовитою і чуйною надто хотіла, щоб її взяли в сімю. Як живуть діти вдома, бачила лише у кіно. Але ніхто не вибрав її може, кістлява й незграбна, чи просто не щастило. Коли Яся всиновили, Ірина всю ніч не спала, плакала. Не від заздрощів втратила єдиного друга. Він, дивлячись крізь окуляри, шепотів:
Ірино, хочеш, я відмовлюся?
Ти що, Ясю? Од такого не відмовляються їдь, у кожного своя доля.
Я тебе знайду, обіцяю! казав Ясь, але вона лише усміхнулася не дуже й треба!
Ірина закінчила школу, вступила до будівельного технікуму, жила у гуртожитку. Отримавши диплом, отримала як сирота однокімнатну квартиру під Львовом, на околиці, але нічого! Працювати пішла за спеціальністю у проєктне бюро. Почалася доросла самостійна життєва дорога.
Подруг на роботі в Ірини вистачало, а свою сімю не поспішала заводити. Та мрія була: просторе житло, коханий чоловік, діти двоє або навіть троє.
Одного дня підійшла вона до підїзду, як двері відчинились навстіж, і хлопець пронісся повз, ледь не збивши її з ніг. У бабусі на сходах викрали пенсію.
Ой, внучко, рушник… пенсію забрали… штовхнув мене, окуляри десь поділись, нічого не бачу!
Ірина метнулась услід, але хлопець зник. Допомогла бабусі підвестися добре, хоч не сильно забилась. Відвела її додому, а там лежачий дідусь хворий. Стала навідуватися до них, продукти носила, бо ж пенсію вкрали. Міліції заявили, але злодія не знайшли, тільки сумку з документами потім під двором знайшли.
Ірина ходила до бабусі Тетяни все частіше. Дідові лікарів викликали, підлікували. Старенькі повеселішали, Ірину стали онукою називати, кликали до себе частіше рідних у них не залишилось.
Якось в автобусі Ірина познайомилась із хлопцем. Відчуває на неї пильно дивиться і всміхається:
Дівчино, у вас таке знайоме обличчя. Ми десь не зустрічались?
Засміялася Ірина, мовляв, ні. Хлопець гарний, поки йшли від зупинки до дому, устиг усе про себе розповісти: Гриць Семенюк звати, з матірю живе, працює. Навіть здалося, що їхнє знайомство вже було. Гриць став проводжати Ірину після роботи додому, і якось вона запросила його на чай. Частувала, розповіла і про сирітську свою долю. Гриць дивився уважно, наче щось ховав. Аж як приходить наступного разу все обернулося неочікувано зло.
Гриць підійшов, обійняв… Вона:
Гриню, не поспішай…
Він згримоcтою:
Здала мене, упізнав я тебе, біда! Мені казали ця дівка з дитбудинку! Бачив фоторобот, ледве ухилився. Але нікому не розповідай, бо інакше гірше буде!
Заяву Ірина не писала, боялася розголосу. Місяць потому її забрала швидка просто з роботи ускладнення, позаматкова… Шанси на дітей мінімальні.
Відходжувала Ірину бабуся Тетяна, міцними руками поїла бульйоном, заспокоювала. Вийшла Ірина з лікарні розгублена, не знала для чого жити. Стала багато мовчати, а ноги самі привели у монастир на околиці міста. Пізня осінь, блакитне небо, куполи сяють. В обителі працюють послушники, прибирають клумби.
Веснянко, Ірино? несподівано хтось гукнув.
Обернулась весело усміхається трудник:
Ірино, я шукав тебе!
Ясь? нарешті впізнала друга. Обійняла і заплакала. Ясь витирав сльози,
Ходімо, у трапезну сьогодні каша смачна, пиріжки і чай. Потім все розкажеш.
Ірина не памятає, як вилила Ясю душу, а він їй свою. Як його всиновили, як вітчим бив, як тікав, як ноги скалічив, поки знайшов спокій у стінах монастиря.
Повертавшись додому, Ірина нарешті відчула життя склалося інакше, ніж вона гадала. Декілька днів провела у монастирі там усе вирішили. Бабуся Тетяна з дідом Андрієм давно пропонували переписати на неї квартиру, та Ірина з Ясем вигадали краще усі жити разом.
Баба Тетяна й дід Андрій зраділи ще більше не сподівались, що хтось захоче бути поруч у старості.
Вже пятий рік Ірина і Ярослав Веснянки одружені і живуть у власній просторій квартирі в передмісті Львова. У домі місця вистачає всім. Баба Тетяна з дідом Андрієм тут старші, головні. Вони знову знайшли родину. А два роки тому здійснилася мрія Ірини: з Ярославом вони всиновили двох діток Данилка і Марусю, з того ж дитбудинку, де самі виросли.
Ясю, памятаєш, як мріяли, що нас хтось забере з дитбудинку й в нас буде дім? щасливо говорила Ірина. Давай заприсягнемось, що будемо для наших дітей такими мамою і татом, про яких ми завжди мріяли.
Тепер
Мамо, а де тато? Бабусю, ходи до нас, подивися, що ми з дідусем збудували!
Поганого Ірина згадувати не хоче. Бабуся Тетяна колись шепнула, що кривдника спіймали, посадили надовго.
Кожному віддасться за його справами і тут, і на тому світі.
Адже родина це найбільше щастя, і навіть із самих гірких початків можна вибороти тепло й любов, які обєднають і дарують нову надію та сенс життя.