17 жовтня 2023
Сьогодні рівно рік, як пішла із життя моя дорога Орися. День видався тихий, насправді навіть занадто. Я насмажив картоплі на салі, відкрив домашню баночку солоних огірків, що Орися ще колись закручувала. Весь день думав про неї, переглядав старі фотографії, відчував дивне тепло поряд, хоча був удома сам.
Несподівано стукіт у двері. Відкриваю на порозі сусідка, Марфуся, у весняній куртці, з торбинкою яблук. Вона мовчки усміхнулась, і я сам собою сказав:
А я так і чекав, що ти завітаєш, Марфусю. Проходь до столу.
Засіли ми удвох у моїй невеличкій кухоньці. Помовчали, пригадали Орисю я, як вона сміялася, коли готувала вареники, Марфуся як виручала її з яблуками до квасу. Сиділи під світлом старої лампи і кожен свої думки думав: Марфуся про чоловіка свого, Петра, якого немає вже сім років, я про свою Орисю.
Я згадав конверт, який носив у кишені вже кілька місяців. Подав Марфусі. Вона здивувалась:
Та це ж тобі, Іване.
Я ствердно кивнув:
Почитай, і все зрозумієш.
Марфуся відчинила конверт і звідти випав лист, написаний рукою Орисі.
***
Того тижня мій зять Данило обіцяв забрати Марфусю Іванівну з дачі. Жовтень добігав кінця, воду вже відключили, час повертатись до міста. Я допомагав їй збирати речі, жартував, що зять знову буркотітиме за купу сумок, хоч сам розумів: більшість то врожай яблука з власного саду, огірки, лечо, варення.
А як не везти? сміялася Марфуся. Це ж усе для них, сама стільки не зїм.
Ми давно дружимо сімями. Дачі разом будували, сади саджали. Літо нас завжди обєднувало. Діти виросли, залишились лише теплі спогади і вже дорослі внуки. У Марфусі вони на літо приїздять щороку, лиш попередньої осені щось змінилося. Я помітив, як сам став уникати галасу й суєти на дачі раптом грядки засапаю, раптом щось в сараї майструю. Тихо стало і в неї, і в мене. Олени немає
Зайди сьогодні до мене, запросив Марфусю, річниця по Орисі. Картоплі посмажив, огірки твої солоні відкриємо. Посидимо.
Дякую за запрошення, сказала вона. Я ще яблук тобі принесу й через півгодини буду.
Так і вийшло. Сидимо за столом. На столі смажена картопля, помідори, огірки. Старі фото поруч. Згадуємо, як садили молоденькі яблуні, дітей маленьких водили до лісу по гриби, як сміялися біля багаття.
Я налив по сто грамів горілки з пляшки, що ще Орися берегла на свято:
За Орисю. За Петра твого. За добро та щастя.
Марфуся зітхнула, а я дістав із кишені конверт.
Слухай, Марфусю. Орися ще перед смертю дала мені цього листа назвала його «своїм заповітом». Просила, щоб не перечив, не сперечався, а просто зробив, як вона хоче.
Я поклав листа в руки Марфусі. Вона перечитала двічі й очей не відводила.
***
Іване. Якщо ти це читаєш, отже, мене вже немає. Я прошу тебе живи. Не для мене, а для нас обох. Я хочу, щоб ти відкрив серце ще комусь не тримай себе в самотності, хай буде у твоєму домі сміх, світло, радість. Якщо щось складеться з Марфусею я тільки радітиму. Ви обоє заслуговуєте на щастя. Не бійся нового. Люби, як ти вмієш. Я завжди буду поруч там, де яблуневий цвіт і журавлі над Дніпром.
Твоя Орися.
***
Я подивився на Марфусю. Відійшло від мене гостре відчуття втрати, залишилась дивна легкість.
Вирішуй сама, прошепотів я. Ми з тобою одне одного розуміємо, нас обєднує стільки років добрих стосунків. Я за тебе подбаю, а осуд то не наша дорога. Головне не зневірюватись у людях і бути щасливими.
Марфуся мовчала довго, а потім усміхнулась крізь сльози:
Добре, Іване. Я скажу Данилу, що затримаюся на дачі ще на тиждень.
Я провів її додому, і тієї ночі не міг заснути, як й вона. Прокручував усе життя перед очима, питав себе, чи правильно. Вранці наснився мені Петро. Стоїть під яблунею, сміється, каже: «Ну, житиметься краще удвох. Я не ревную, а радію за вас».
Наступного літа ми з Марфусею знесли паркан між городами. Дітлахам радість граються, бігають разом. Я змайстрував гойдалки, а на грядках у Марфусі чого тільки не росте. Родина у нас тепер велика: онуки, діти, дві хати одна родина.
Може, хтось і засудить нас, але ми знаємо: Орися з Петром там, у височині, усміхаються. А я взяв для себе урок: життя триває, поки є любов, тепло, поки ти відкритий до людей. І важливо вміти дякувати за кожен прожитий день, який нам подарований долею.
