Викинь його надвір. Знайшов під снігом сусідськового кота, а господарка відмовилась його рятувати
Катерина завжди ставилась із насторогою до сусідського кота. Жодної ненависті до котів у неї не було, та цей здоровенний смугастий хитрун колись неабияк її роздратував.
Ця історія про те, як важливо лишатися людиною, хоч би що тебе спіткало.
Минулого літа сусідський кіт Марко облюбував її грядки для своїх справ. Катерина не раз заставала його на своєму маленькому городі він вправно розгрібав землю, ніби займався археологією. Вона кричала на нього, а той з гідністю тікав у хащі. Дача в Катерини була скромна, але міцна будинок дістався їй у спадок від бабусі, стояв у мальовничому передмісті неподалік Львова.
Достатньо углибитися трохи по вуличці і ти вже у справжньому селі. А як дійти до траси до центру Львова рукою подати. За життя бабусі Катерина обожнювала приїжджати туди. Навіть після смерті бабці часто навідувалась на вихідні: привозила подруг, парили баню, смажили шашлики, збирали в лісі ожину й суниці. Поруч ліс, де за годину на сковороду назбираєш підберезників. Тиша, чисте повітря, простір усе, чого душа потребує. В тому ж селі жила її двоюрідна сестра Наталя, дочка маминого брата дядька Івана. З дитинства вони були нерозлучні. Город, річка, природа не було коли нудьгувати.
У Катерини росли рання зелень, редиска, ще грядка зеленої цибулі. Крихітний, але свій куточок. Саме туди й навідувався сусідський Марко, як до себе додому. Катерина поскаржилася його власниці пані Олені. Олена, закотивши очі, лише роздратовано відмахнулася: «Та шо я? Чергуватиму біля нього? Жбурни в нього шкарпеткою, раз не вловиш!»
Така байдужість мала свої причини: Марко був улюбленцем чоловіка Олени покійного Петра Миколайовича. Олена все життя повторювала, що коти їй не до душі вона, мовляв, переконана собачниця. Проте чоловік помер кілька років тому, і кіт залишився їй «у спадок».
Марко не потребував особливого догляду. Відмінно ловив мишей, а селяни подейкували, що й жаб тягав з болота. Колись він завжди крокував разом з дідом на риболовлю. Йому потрібен був лише дах та тепла грубка, щоб перечекати дощі й морози.
Катерина тривалий час вела з котом справжню боротьбу. Без результату пробувала домовитися, навіть пригощала міськими смаколиками ті він повністю ігнорував. На лагідні слова дивився упівока, ближче й метра не підпускав.
Якось Катерина облила кота крижаною водою зі шланга. Іншого разу вийшла зі свистком та, побачивши порушника, погналася й за ним між грядок, ніби футбольний арбітр. Потім обидва переживали: Кіт, перескочивши тин, суворо глянув на неї, ніби мовив «Так не годиться!». Катерина сміялась, пригадуючи ту сцену.
Пані Олена на те лише посміхалася з-за паркану. Особливо після того, як стала справжньою «собачницею»: донька передала їй на кілька місяців крихітну той-терʼєрку Лілі. Проблему з грядками Катерина вирішила просто: привезла кілька мішків тирси й засипала нею дикий куточок, зарослий кропивою.
Кіт оцінив «подарунок» і відтоді там і господарював. Проте Катерина невдовзі помітила: кіт скрізь стежить за нею із кущів, з даху, з-під воріт. Якось вночі, почувши шум на подвірʼї, вона вийшла й ледь не впала зі страху: з темряви на неї дивилися два жовті вогники. Вона зойкнула так, що, мабуть, усе село почуло. З Марком Катерина була на «Ви»: ніколи не вгадаєш, де натрапиш на нього наступного разу.
До осені вона жила у бабусиній хаті, а згодом повернулась до навчання у Львівському університеті і вже приїжджала рідко лише у вихідні дні.
Якось під час такого приїзду, похмурого зимового ранку, Катерина помітила під порогом невеличкий горбик, притрушений снігом. То був Марко. Кіт сидів, укритий рівним шаром снігу, на вусах повисли крижані бурульки. Він навіть не ворухнувся, не підняв хвоста, лишень зсутулився, з похиленою головою. Катерина струсила з нього сніг він не зреагував. Вона спробувала його погладити, кіт беззвучно відкрив рота хотів нявкнути, та навіть не зміг видихнути пару.
Катерина не роздумуючи, занесла його до хати, загорнула у теплий плед і розтерла морду рушником. Кіт не опирався сил не залишилось. Вона обклала його пляшками з теплою водою і пішла до пані Олени.
Олена з байдужістю заявила: «Живе хай у хліві. В хаті все обписав, більше не пущу навіть на поріг!». Виявилося, що з появою Лілі Марко почав нападати на песика й мітити територію господиня виселила кота жити до сараю.
Літо він пережив, але зима у невтепленому хліві стала справжнім випробуванням. Катерина спробувала переконати сусідку: мовляв, кіт завжди був корисний, тепер же сніг, лід, холод. Але почула у відповідь лише: «Я йому насипала котячого корму хай їсть і снігом запиває! Не здохне з голоду! Як не треба викинь на вулицю!»
Повертаючись додому, Катерина раптом зрозуміла: кіт прийшов до її порогу не випадково. Він шукав порятунку. Дочекавшись ласки від господарки, він прийшов до тієї, з якою усе літо воював.
Катерина обдзвонила усіх знайомих може, комусь потрібен дорослий кіт. Ніхто не захотів брати. Сестра порадила віднести у сарай до корови все тепліше, ніж на вулиці, але у дім взяти не могла: вже мала своїх котів.
Тим часом Марко, трохи відтанувши, вийшов з пледа, повільно обійшов кімнату, торкнувся лапою її ноги і сів навпроти, дивлячись просто в очі. Ніби розумів: зараз вирішується його доля. Катерина подзвонила мамі. Та ніколи не хотіла мати тварин у квартирі, але згадавши доброту Петра Миколайовича, задумалась. Пригадала, як він усіх пригощав рибою, а кіт завжди ходив за ним слідом, як пес. Мама навіть просльозилась, думаючи про долю вже немолодої, нікому не потрібної тварини.
І рішення стало очевидним.
Купивши у магазині за 200 гривень пластикову переноску, Катерина ніжно посадила кота і повезла його у Львів. Для Марка почалося нове життя.
Я ще довго думав про цю зиму й про кота. Важливо залишатись людиною й простягати руку не лише ближньому, а й кожному, хто потребує допомоги. Адже доброта це те, що обʼєднує нас і робить справжніми.
